Как ремляниудалось привлечь на свою сторону Греков перед войной с макидониец

Особенность природных условий Самарского края – пограничье степей и лесов на берегах Волги – обусловила и особенности исторического развития населения Среднего Поволжья. Оно стало зоной контактов оседлых и кочевых племен. Заселение края человеком относится ко времени среднего палеолита (100 тысяч лет назад) . И все эпохи: камня, бронзы и железа – представлены археологическими памятниками, свидетельствующими о сложных процессах взаимодействия различных культурных общностей.

В Х в. в Среднем Поволжье возникло раннефеодальное государство Волжская Болгария. Самарская Лука являлась его южной границей, находившейся под защитой крепости Муромский городок (Х - ХIIIвв. ) – центра развития ремесла и торговых связей с обитателями степей. С ХIIIв. население Волжской Болгарии так же, как и Руси, длительное время боролось с владычеством ханов Золотой Орды. Однако как самостоятельное государство Волжская Болгария так и не возродилась. Потомки болгар в Среднем Поволжье – современные татары и чуваши.

Практически через 100 лет после распада Золотой Орды в результате взятия Казанского ханства (1552г.) , Астраханского ханства (1556 г. ) и признания зависимости от России Ногайской Орды – все Поволжье вошло в состав многонационального Российского государства.

Период ХVI–XVIIвв. в истории Самарского края – время освоения новых земель: налаживания добрососедских отношений с ногаями и башкирами в Заволжских степях, подчинение казацкой вольницы, строительство Закамской оборонительной линии и крепостей, таких как Сызрань и Кашпир. К 1630-м годам относится первое упоминание о Самарском уезде, а в 1688 г. Самара получила статус города.

В XVIII в. Самара из изолированного опорного пункта на Волжском пути становится частью системы пограничных укреплений. Под ее защитой находились поселения восточной и западной частей Самарской Луки. Старейшие русские селения края – Рождествено, Подгоры, Ильинское, Выползово – были основаны беглыми русскими крестьянами, а мордовские и чувашские переселенцы основали села Шелехметь, Борковку, Торновое, Чуракаево.

Чтобы контролировать вольное освоение земель за Волгой правительство принудительно переселяло сюда дворцовых, государственных крестьян, привлекало раскольников, иностранных колонистов. Дворянское землевладение расширялось в результате царских , распродажи и самовольных захватов. На новые земли помещики переводили своих крестьян из менее плодородных районов.

В XVII – XVIII вв. одновременно с освоением новых территорий в Среднем Поволжье складывается и система феодальной собственности на землю. Но в силу расположения на окраинных пограничных территориях она имела свои особенности. Появление феодалов-землевладельцев тормозилось опасной близостью кочевников. Самым безопасным местом являлась Самарская Лука и до 1680-х гг. внимание собственников было обращено на распределение волжской акватории с ее богатыми рыбными ловлями. Здесь преуспели церковно-монастырские предприниматели. Уже к концу XVII в. в Самарском Поволжье от устья р. Большой Иргиз до устья Большого Черемшана огромный промысловый район принадлежал московским монастырям: Ново , Чудову, Вознесенскому, Новодевичьему, Савво-Сторожевскому. Монастыри же были и первыми землевладельцами на территории края. Церковно-монастырское земле - и водовладение было ликвидировано после полной секуляризации в 1764 г. монастырских вотчин в пользу государства. Государственные крестьяне в нашем крае составляли самую многочисленную группу сельского населения. А вот крупнейшим частным земельным владением в 1768 г. становятся вотчины графов Орловых.

После оформления в России в XVII в. системы крепостного права феодально-крепостнические отношения проникли и во вновь осваиваемые районы. Это привело к усилению социальных противоречий, переросших в крестьянские войны. Характерная особенность крестьянских войн в России в том, что очаги и наибольшая территория распространения их приходилась на окраинные районы, куда входил и Самарский край.

Объяснение:

боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування українського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури.

Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського друкування кирилицею.

У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирилицею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.

У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.

Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.

Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".

В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.

Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.

З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.

До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.

Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.

У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не вирішене.

Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток.

Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевського (1866-1934). Він вважав, що не існує "загальноруської" історії, так само як не може бути й "загальноруської" народності, а може бути тільки історія "руських народностей".

Порогом історичних часів для українського народу М. Грушевський вважав IV ст. н. є. Він категорично відкидав претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно "українсько-руська" народність, бо саме вона створила Київську держав