Философские взгляды Кириевского?​

живознания», необходимо 1) «понять мысль чувством» и 2) «мышление возвысить до сочувственного согласия с верой», ибо вера – в конечном счете – и является «живым общим средоточием всех отдельных сил разума». «Человек, – говорит Киреевский, – это его вера». С этой точки зрения, «сама философия», есть «не что иное, как переходное движение разума человеческого из области веры в область многообразного приложения мысли бытовой». Подобное «высшее мышление», т. е. мистическое восприятие мира «всем своим существом», Иван Киреевский и называет «разумом» или «разумностью»: «для цельной истины нужна цельность разума», говорит он. Но от этой разумности, от этого «богословско-философского мышления», он резко отличает так называемую «рассудочность», рационалистическое мышление XVIII века, в котором «логическое, опытное познание» подчинило себе «внутреннее сознание». Согласно философии Киреевского, такое «рациональное мышление», пригодное в сфере научных изысканий однако, создать лишь ограниченное, одностороннее и притом чисто внешнее представление о мире. Оно не дает нам познания «сущности» вещей. Эта «логически-техническая образованность» становится уже прямо опасной и вредной, коль скоро она претендует быть единственным нашим знанием, единственным мерилом вещей. Рассудочное знание бессильно осветить нравственный мир человека, оно только исказить все наши моральные понятия.

Дво́рище — у східнослов'янських народів давня форма колективного землеволодіння і, одночасно, сільського поселення групи споріднених сімей, назва господарського двора з усіма забудуваннями (також «огнище») на Русі в передісторичну добу.

дим — одна з форм феодального податку в Київській Русі та на українських землях, що в 14–18 ст. перебували під владою феодальної Литви і Польщі.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) залежні селяни, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника".

Объяснение:

Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було неоднорідним, оскільки перебувало нарізних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирських землях. За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) залежні селяни, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника"  3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану.