Скласти сенкан по темі: «Спроби модернізації Османської імперії» •Перший рядок – назва теми (одне слово); •Другий – опис теми в двох словах; •Третій – рядочок опису дій в рамках даної теми (три слова); •Четвертий рядочок – фраза з чотирьох слів, яка показує відношення до даної теми; •Останній рядочок – синонім, який показує суть теми

Ганнібал (247—183 р.р. до н. е.), повне ім'я Ганнібал Барка, карфагенський полководець, вважається одним з найвеличніших полководців в історії. Батько Ганнібала Гамількар Барка командував карфагенськими військами під час Першої Пунічної війни. Його молодшими братами були Магон і Гасдрубал. Ганнібал жив у період найбільшого напруження на теренах Середземномор'я. У віці 9 років дав клятву довічно бути ворогом Риму. Ставши головнокомандувачем карфагенськими військами в Іспанії, розв'язав Другу Пунічну війну, атакувавши місто Сагунт. Одним з його найбільших досягнень став перехід з Іберійського півострова через Піренеї та Альпи в Італію. Протягом перших трьох років війни Ганнібалові вдалося здобути три великі перемоги в Італії — при Требії, Тразименському озері та Каннах у яких проявився талант Ганнібала як полководця. Ганнібал перебував на території Італії протягом 15 років, але римлянам вдалося переломити хід війни, перейшовши у наступ спочатку в Іспанії, а потім і в Африці. Викликаний владою на до Карфагену, Ганнібал зазнав поразки у битві при Замі.

Після війни, Ганнібал займався політичною діяльністю, зокрема займав посаду суфета, допоки у 196 р. до н. е. не був звинувачений в антиримській діяльності і змушений був відправитися у вигнання. У вигнанні Ганнібал служив радником при дворі Антіоха ІІІ і розробляв план війни проти Риму. У 190 р. до н. е. після поразки Антіоха ІІІ у битві при Магнезії знову був змушений тікати. Останній свій притулок Ганнібал знайшов у Віфінії, де у 183 р. до н. е. був зраджений місцевим правителем і не бажаючи здаватися римлянам, покінчив життя самогубством. Ганнібал вважається одним з найвеличніших військових стратегів в історії, а також стоїть в одному ряду з такими полководцями античності як Александр Македонський, Юлій Цезар та Пірр Епірський[2][3] .

Объяснение:

Восстание Болотникова (1606—1607 гг.)
Начало восстания Летом 1606 г. на Северской Украине началось одно из самых крупных крестьянских восстаний феодальной Руси. Главной силой восстания были закрепощённые крестьяне и холопы. Вместе с ними против феодального хнёта поднялись казаки, посадские люди  и стрельцы пограничных (украинных) городов. Восстание не случайно началось на юго-западе Русского юсударства. Здесь в большом числе скопились беглые крестьяне и холопы, искали убежища уцелевшие участники восстания Хлопка. Население этою района, в частности население обширной и многолюдной Комарицкой волости, расположенной невдалеке от границы, уже выступало против Годунова и поддержало Лжедмитрия I. Борис Годунов ответил на это полным разорением волости. В такой обстановке легко могло возникнуть новое восстание. Выдающуюся роль в восстании Болотникова сыграли крестьяне Комарицкой волости, ставшей одним из основных центров движения. Активно участвовало в нём и посадское население. Вместе с русским крестьянством против феодальных порядков выступили и трудящиеся массы многонационального населения Среднего Поволжья — марийцы, мордва, чуваши, татары. Иван Исаевич Болотников был военным холопом князя Телятевского, что ему приобрести профессиональные навыки и знание военного дела. В молодости Болотников бежал от Телятевского в степь к казакам. Он был захвачен в Диком Поле татарами, которые продали его в рабство в Турцию, где Болотников стал невольником на галере. Из невольничества он был освобождён во время поражения турок в морском бою и привезён в Венецию. Отсюда через Германию и Польшу он вернулся на родину. Летом 1606 г. он появился на «московском рубеже» в тот момент, когда на Северской Украине быстро нарастало народное движение, вождём которого он стал. Сохранившиеся показания современников рисуют Болотникова мужественным, энергичным вождём, человеком пожертвовать за народное дело своей жизнью, талантливым полководцем.
Цели восставших
Главной задачей восстания являлось уничтожение крепостнических отношений, ликвидация феодальной эксплуатации и гнёта. В этом заключался смысл тех призывов, с которыми Болотников обращался в своих «листах» (прокламациях) к «боярским холопам» и бедноте Москвы и других городов. Призывы Болотникова сводились к тому, чтобы восставшие горожане «побивали бояр... гостей и всех торговых людей», а крестьяне расправлялись бы с феодалами в деревне, захватывали их земли и ликвидировали крепостническую зависимость. Политическим лозунгом восстания Болотникова было провозглашение царём «царя Дмитрия». Вера в него была присуща не только рядовым участникам восстания, но и самому Болотникову, называвшему себя лишь «большим воеводой» «царя Дмитрия». Этот идеальный «царь Дмитрий» не имел ничего общего с польским ставленником Лжедмитрием I. Лозунг «хорошего» царя представлял собой своеобразную крестьянскую утопию.