Взгляды Шокана Уалиханова о политическом и экономическом положении казахского народа? Его научное наследие

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.

Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.

Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;

25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.

Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

2

Попроси больше объяснений  

Следить  Отметить нарушениеот assyio 3 часа назад

ответы и объяснения



890890gosha  

новичок2017-01-19T07:49:20+03:00

7bhkgujjjuiuyujfuuui8

Комментарии  

Отметить нарушение ЛУЧШИЙ ОТВЕТ!



PointyCat  

хорошист2017-01-19T07:50:49+03:00

К большому несчастью для России и самого Ивана, Василий прожил после этого радостного события совсем недолго. Он умер в 1534 году, и власть перешла к княгине Елене Глинской. В 1538 году она скоропостижно скончалась, отравленная, как принято считать, крамольными боярами. Таким образом, семи лет отроду Иван IV остался круглым сиротой, на руках бояр, которые заботились о чем угодно, но только не о воспитании будущего государя. Сам Иван позже в письме к Курбскому так говорил о впечатлениях своего детства: "По смерти матери моей, Елены, остались мы с братом Георгием круглыми сиротами; подданные наши хотение свое улучили, нашли царство без правителя: об нас, государях своих, заботиться не стали, начали хлопотать только о приобретении богатства и славы, начали враждовать друг с другом. И сколько зла они наделали! Сколько бояр и воевод, доброхотов отца нашего, умертвили! Дворы, села и имения дядей наших взяли себе и водворились в них! Казну матери нашей перенесли в большую казну, причем неистово пихали ее ногами и спицами кололи, иное и себе забрали". Шуйские стали во главе бояр. Маленький Иван сохранил об этом времени самые тягостные воспоминания. В письме к Курбскому он писал: "Нас с братом Георгием начали воспитывать как иностранцев или как нищих. Какой нужды не натерпелись мы в одежде и в пище. Ни в чем нам воли не было, ни в чем не поступали с нами, как следует поступать с детьми. Одно припомню: бывало, мы играем, а князь Иван Васильевич Шуйский сидит на лавке, локтем опершись о постель нашего отца, ногу на нее положив. Что сказать о казне родительской? Все расхитили лукавым умыслом, будто детям боярским на жалование, а между тем все себе взяли; из казны отца нашего и деда наковали себе сосудов золотых и серебряных, написали на них имена своих родителей, как будто бы это было наследованное добро... Потом на города и села наскочили и без милости пограбили жителей, а какие пакости от них были соседям, и исчислить нельзя; подчиненных всех сделали себе рабами, а рабов своих сделали вельможами; думали, что правят и строят, а вместо этого везде были только неправды и нестроения, мзду безмерную ото всюду брали, все говорили и делали по мзде".