Найбільш суперечливим документом сучасники й нащадки М. Міхновського вважали «10 заповідей УНП». 1. Які ідеали із цих заповідей проголошуються як обов’язкові для українців? 2. Чи всі пункти, на вашу думку, були прийнятні для тогочасного українського суспільства? Чому? 3. З якими з них погоджуєтесь ви особисто, а з якими — ні? Надо ответить хотя бы на один во

Зрозуміло, що історія нічого не вчить не через власні хиби, а через небажання людини визнавати вплив минулого на теперішнє та майбутнє. Суспільство вважає себе всемогутнім, оскільки підкорило собі багато стихій, які до цього були невідворотними. Утім, лише історія стоїть над ним так високо, що й досі має змогу карати за невивчені уроки.

Якщо ж і вивчати власну історію, то що слід вкладати в це поняття?

«Власність» може бути різних масштабів. Так, біографія однієї людини є і її історією. Але індивід не є ізольованим від собі подібних істот, тому є сенс говорити про історію соціуму. Утім, це вже надто широке поняття, яке можна розбити за територіальною ознакою. Наприклад, говорять про історію міста, району, краю та держави. Однак і зараз ми не дійшли до кінця. Країни теж не є відособленими, тому існує й всесвітня історія.

Кожна складова, кожен рівень історії при цьому дуже важливий. Історія людини цікавить передусім її саму. Звичайна особа стає особистістю, знайшовши свої корені та життєве призначення. Не можна не згадати й біографів, які досліджують становлення знаменитості та її суспільний внесок. Історія ж малої батьківщини – це царина краєзнавців. Їхнє завдання – дослідити перипетії, яких зазнали область, район чи населений пункт від свого заснування до теперішнього часу. Історики ж цікавляться долею всієї країни.

А що ж із цього зацікавить пересічну людину? Усе.

По-перше, історичні знання дозволять їй дізнатися своє призначення у світі, якій нації зможе прислужитися, і взагалі, “якого ми роду і для кого торуєм шляхи”. Так, наш народ має глибокі корені, що сягають часів Київської Русі. Вона мала глибокі зв’язки з провідними державами середньовічної Європи, що не може не надихати сьогодні на євроатлантичну інтеграцію.

По-друге, в історії можна знайти багато прикладів вольових особистостей – людей, які віддали все, що вони мали, задля суспільного блага. Наприклад, українську історію неможливо уявити без участі меценатів. Зокрема, саме на кошти Платона Симиренка було видано «Кобзар» Тараса Шевченка, а Євген Чикаленко фінансово підтримав видання перших україномовних газет на Наддніпрянщині –“Громадська думка” та “Рада”. До речі, останньому належить настанова меценатам любити Україну до глибини кишені.

Утім, не можна не згадати й інших, хто пожертвував найціннішим – власним життям. Це і юнаки, що мужньо билися з ворожою армією під Крутами, і військовики з добровольцями, що зараз стоять на смерть за незалежність і цілісність Української держави.

По-третє, на скрижалях пам’яті закарбовано й помилки, яких допустилося людство. Оскільки історія розвивається циклічно, то цілком імовірне повторення тих самих проблем. Тому ми маємо розв’язати їх більш удало, ніж наші попередники. Так, Українська революція стала спробою утвердити на українських землях незалежну державу. Усе йшло доволі вдало до тих пір, поки один із її провідників Володимир Винниченко не заявив: «Не своєї армії нам, соціал-демократам, потрібно, а знищення всяких постійних армій». Ця заява мала фатальні наслідки: саме відсутність професійної армії завадила захиститися від агресії радянської Росії. З тих пір, за тим же Винниченком, «читати українську історію треба з бромом».

По-четверте, історія береже нерозв’язані проблеми між народами. І ці питання висітимуть над націями дамокловим мечем, аж поки не будуть вирішені. Тож не випадково зараз виринула Волинська трагедія, яка стала барометром українсько-польських відносин. Чому Польща, яка до сих пір була адвокатом нашої держави у Європі, раптом згадала про свою жертовність? Очевидно, для того, щоб ніхто не згадав про ще більші злочини щодо українського народу. Так, була Волинь – але потім були й Павлокома, і Березка, і Сагринь, і Гораєць, і Верховина… Заперечувати існування трагедії не варто – але й не слід вважати, ніби вона сталася через надзвичайну кровожерність УПА. Навіть назва цієї події – трагедія для обох народів чи звичайна різня – наочно показує різницю в історичному баченні. Тож годі чекати поліпшення ситуації, поки еліти обох держав не дійдуть згоди в цьому питанні.

Отже, історія має чого навчити людство. Вона, як сучасний педагог, має багато яскравих прикладів, якими урізноманітнює свої уроки. З боку навіть здається, що важко не захопитися стилем викладання таких потрібних знань. Інша річ, що учні виявилися байдужими та невдячними. Що ж, учителька знає, як покарати їх за непослух – приректи їх на помилки, які доведеться виправляти самим. Це суворо, але справедливо.

Своё детство и юность провёл при дворе отца Всеволода Ярославича в Переяславле-Южном. Постоянно возглавлял отцовскую дружину, осуществлял далёкие походы, воевал против половцев.

В 1076 году вместе с Олегом Святославичем участвовал в походе в полякам против чехов, также дважды ходил с отцом и Святополком Изяславичем против Всеслава Полоцкого. Во время второго похода произошло первое использование наёмного войска из половцев для междоусобной войны[6]. На момент смерти Святослава Ярославича (декабрь 1076 года) был смоленским князем.

В 1078 году его отец стал киевским князем, а Владимир Мономах получил Чернигов. В 1080 году отбил набег половцев на черниговские земли, нанёс поражение кочевникам-торкам.

В начале 1080-х подавил восстание вятичей, произведя два похода (две подряд зимы между 1078 и 1084 годами).

В 1093 году после смерти отца, великого князя Всеволода, имел возможность занять киевский престол, но, не желая войны, не препятствовал двоюродному брату Святополку занять престол, сказав: «Если сяду на столе отца своего, то буду воевать со Святополком, так как стол этот был его отца». Сам же остался княжить в Чернигове. Однако, Владимир сохранил свою власть в Ростове и распространил её на Смоленск (1097). Также ему удалось не допустить замены своего сына Мстислава в Новгороде сыном Святополка (1102) и тем самым он нарушил традицию, по которой в Новгороде княжил старший сын киевского князя.