Докажите, что что в художественной культуре присутствовал стиль критический реализм и приведите примеры(19 век) ​

В изо­бра­зи­тель­ном ис­кус­ст­ве тер­мин «реализм» ис­поль­зо­вал французский живописец, пейзажист, жанрист и портретист Гюстав Курбе. Свое творческое кредо он обозначил в «Манифесте реализма» (1855). Это кредо - «запечатлеть нравы, идеи и облик моей эпохи, согласно моей оценке». Во Франции в середине XIX века к реалистичным художникам относили Оноре Домье и Жана-Франсуа Милле.

Аналогичные тенденции в то же время наблюдались и в Германии - Вильгельм Лейбль, Адольф фон Менцель, Бельгии - Константин Менье, в России - передвижники, Илья Репин.

Объяснение:

Объяснение:

У результаті всенародного протигетьманського повстання в листопаді грудні 1918 р. до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки (УНР) орган, що виник як широка політична коаліція, яка представляла політичні сили різнопланової орієнтації з протистоянням державницької лінії та соціалістичних ілюзій.

Історія не дала для УНР можливості мирного будівництва, щоб уповні відновити демократичні органи влади, створити надійну національну збройну силу держави. В той же час на плечі українського народу та його провідників ліг важкий тягар боротьби за визволення. Уже на початку 1919 р. війна велася одночасно на трьох фронтах, причому українська армія була слабшою від кожного окремо взятого противника і, на відміну від них, не мала жодної зовнішньої підтримки.

Найбільшою перепоною у становленні УНР стала друга російсько-українська війна. Анулювавши Брестську мирну угоду, більшовицька Росія заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Директорія УНР змушена була розпочинати не налагодження державного життя, а вести війну з більшовиками, до якої зовсім не була готова і яка перманентно, одразу ж за протигетьманським повстанням була розв'язана Червоною армією. Прикриваючись маріонетковим, створеним 28 листопада 1918 р. у Курську "Тимчасовим робітничоселянським урядом України" та його "збройними формуваннями", більшовики розгорнули наступ на Україну. Агресія супроводжувалась жорстокістю, кривавими злочинами, тортурами і садизмом червоноармійських військ на українській землі. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків. 2 лютого 1919 р. перед неминучим захопленням Києва радянськими військами Директорія та уряд УНР залишили Київ і перебазувалися до Вінниці.

На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.

За таких обставин зародилося явище, що отримало назву «отаманщина». Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона імперії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.

До проблеми отаманщини в добу Директорії УНР зверталося багато авторів історичних досліджень, нарисів, спогадів тощо. У працях сучасників тієї доби В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Шаповала та інших це явище було застосовано до характеристики загалом усієї української армії. Ними до української історіографії привнесені суб'єктивні твердження, що нібито вся армія УНР була недисциплінованою, малосвідомою, здатною лише на бунти, а її командири були хворі «отаманією». Головною з причин отаманщини ці автори неправомірно називають незадоволення політикою С.Петлюри та українських урядів. В.Винниченко вважав, що з народженням отаманщини скінчилася влада Директорії. Він неправомірно переносить визначення "отаманщина" на все суспільнополітичне життя цього періоду, характеризуючи його епітетами суцільно негативного спрямування і перекладаючи всю відповідальність за неї на С.Петлюру, начебто тому, що він "поєднав в своїх руках військову і політичну владу, яка стала на загал "отаманською".

Отже, існування феномену отаманщини в добу Директорії УНР має такі глибинні причини, як-то пробудження селянської стихії, стислі строки формування армії, наявність незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного апарату і центральної влади, вплив підривної більшовицької пропаганди, внутрішні суперечності між українськими політичними силами.

Кари́бский кризис — исторический термин, определяющий чрезвычайно напряжённое политическое, дипломатическое и военное противостояние между Советским Союзом и Соединёнными Штатами в октябре 1962 года, которое было вызвано тайной переброской и размещением на Кубе военных частей и подразделений Вооружённых Сил СССР, техники и вооружения, включая ядерное оружие. Кризис мог привести к глобальной ядерной войне. Кубинцы называют его «Октябрьским кризисом» (исп. Crisis de Octubre), в США распространено название «Кубинский ракетный кризис» (англ. Cuban missile crisis).

Объяснение:

Кризис вызвало предшествовавшее данным событиям размещение в 1961 году Соединёнными Штатами в Турции (стране-участнице НАТО) ракет средней дальности «Юпитер», которые беспрепятственно (в силу малого подлётного времени) могли достигнуть городов в западной части Советского Союза, включая Москву и главные промышленные центры СССР, что лишало СССР возможности нанести равноценный ответный удар. В качестве ответной меры на эти действия Советский Союз разместил кадровые военные части и подразделения (на вооружении у которых находилось как обычное, так и атомное оружие, включая   и тактические ракеты наземного базирования) на острове Куба, в непосредственной близости от побережья США.