Почему часть русских земель вошла в состав новых государств

Княжество образовалось XIII в., включив в себя в XIV в. некоторые русские земли. В 1385 г. в замке Крево была подписана уния (союз) между Литвой и Польшей (Кревская уния), в 1569г. в Люблине - новая уния об образования единого государства - Речи Посполитой.

На середину XII в. приходится расцвет Галицко-Волынского княжества, которое в XIV в. было разделено между Литвой и Польшей. Эти русские земли в составе Литовского государства отличали некоторые особенности общественного строя: наличие богатого боярства, обладавшего большими земельными владениями, значительная политическая и правовая автономия этих групп. В пределах Галицко-Волынского княжества насчитывалось более 80 городов, в княжестве сложился довольно широкий слой служилого дворянства, наделяемого поместными землями.

До принятия Люблинской унии Черниговские и Смоленские земли вышли из состава Литовского княжества и отошли к Москве, но значительная часть русских земель оставалась в составе Речи Посполитой вплоть до конца XVIII (Полоцкая, Витебская, Турово-Пинская, Берестейская и др.). Люблинская уния оформила многонациональное государство - Речь Посполитую.

Развитие общественного, государственного и правового строя этих княжеств происходило в рамках литовских и польских порядков и традиций. Главой государства был господарь, опиравшийся в своей деятельности на Совет панов ("паны-рада"), т.е. крупных феодалов-магнатов. В совет входили католические епископы, канцлер, подканцлер, гетман, маршалок, подскарбий, воеводы. В составе Совета со временем выделяется более узкий "тайный совет".

С 1507 г. стал созываться (раз в два года) Великий вольный рейм - сословно-представительный орган, состоявший из двух палат: сената и палаты депутатов. Депутаты избирались на местных сеймиках, представляли панов, епископов, шляхту. При обсуждении во в сейме с середины XVII в. устанавливается право "вето", когда любой депутат мог отменить решение сейма.

Высшими должностными лицами Литовского государства были: маршалки (земский, дворный и др.), канцлер (государственное делопроизводство, канцелярия и казна), подскарбий земский (государственная казна), "подскарбий дворный" (государева казна), гетман земский (военное командование).

После подписания Люблинской унии были образованы единые центральные органы: король (избираемый шляхтой), Сенат (из 16 членов), сейм.

Местное травление Литвы до подписания унии состояло из воеводств, старост, поветов, волостей, держав, уездов. Образовывались местные сеймики. Местными управителями были воеводы, старосты, урядники, войты, державцы, лавники.

Во главе городской администрации стояли выборные органы: войт, радцы, бурмистры. Им принадлежала административная и судебная власть в городе.

Высшим судебным органом был суд господаря. Другими судебными инстанциями были: суд панов-рады, Главный трибунал ( с 1581 г. избираемый на сеймиках от шляхты и духовенства), земские и подкоморские (по земельным спорам) суды. С начала XVI в. формируется суд асессоров (по поручению господаря) и маршалковский суд (разъездной суд). На местах действовали копные (общинные) крестьянские суды, суды старост и воевод

Очолював єгипетську державу правитель, який мав величезну владу. З утворенням єдиної держави його почали іменувати «володарем обох земель». Він вважався живим богом і носив титул Сина Сонця.

Давні єгиптяни називали царя Пер-О, що означало «Великий дім» (тобто палац). Греки давньоєгипетське слово «перо» вимовляли як «фараон». Звідси походить назва правителів Єгипту – фараон.

Фараон у Стародавньому Єгипті одноосібно керував державою: одночасно був і верховним правителем, і головнокомандувачем. Тільки він мав право призначати та звільняти чиновників, видавати закони, оголошувати війну та укладати мир. Уся земля вважалася його власністю.

Найближчим помічником фараона був візир, який виконував обов’язки головного скарбника, стежив за станом зрошувальних каналів, зберіганням зерна, будівництвом фортець тощо. Влада на місцях, у номах (єгипетських областях), належала - номархам, яких особисто призначав фараон.

Знатні та багаті люди – вельможі – виконували різноманітні доручення фараона, були суддями на місцях, обіймали різноманітні посади. У розпорядженні вельмож було багато чиновників[1], стражників і воїнів. Серед чиновників виділялися грамотії – писарі. Вони займали високе становище в суспільстві. Писарі записували прийняті фараоном рішення, складали угоди, визначали та збирали податки вели облік польових робіт, врожаю, кількості худоби та ін.

Чиновники – люди, які перебували на державній службі.

Старода́вній Рим — одна з цивілізацій Давнього світу та античності, отримала свою назву від головного міста — Рима, яке в свою чергу назване на честь легендарного засновника — Ромула. Стародавній Рим був цивілізацією, яка виросла з маленької землеробської громади, заснованої на Апеннінському півострові ще в X столітті до н. е. Центр Рима формувався в межах болотистої рівнини, обмеженої Капітолієм, Палатином і Квіріналом. Розміщена вздовж Середземного моря, Римська держава з часом стала однією з найбільших імперій Давнього світу[1].
За століття свого існування, давньоримська цивілізація змінювалася від монархії до олігархічної республіки, а потім — до все більш автократичної імперії. Завдяки завоюванням та асиміляції вона згодом почала домінувати над усім Середземноморʼям. Вершини своєї могутності Стародавній Рим досяг у ІІ столітті н. е., коли під його контролем опинилися території від сучасної Шотландії на півночі до Ефіопії на півдні та від Вірменії на сході до Португалії на заході.