Внешняя политика павла 1 что было сделано​

Если говорить о внешней политике, то она была следующей. Фактически Павел сначала унаследовал от своей матери участие в коалиции против Франции. Екатерина прямо не примыкала к коалиции, но и против ничего не имела. Она считала Французскую революцию заразой, а борьбу против революционной республики — святым делом. Но при этом Екатерина, изощренный политик, прекрасно понимала, что ослабление Франции ведет автоматически к усилению Англии, и, как мы знаем, знаменитая декларация о вооруженном нейтралитете фактически действовала против английского господства на морях.

Павел был в этом отношении более прямолинеен, и коль скоро Франция попрала все законы, Божеские и человеческие, то нужно было участвовать в коалиции и наводить порядок, что и было сделано во время знаменитого Итальянского и Швейцарского походов Суворова и средиземноморской экспедиции адмирала Ушакова. Но вскоре, столкнувшись с прямым предательством австрийцев, своих союзников, сообразив, что англичане заставляют его таскать каштаны из огня и проливать русскую кровь, не давая ничего взамен, увидев, что революция во Франции задушена Наполеоном, Павел резко переменил курс и после Итальянского похода Суворова очень быстро повел дело гак, что вскоре были фактически заключены союзнические отношения Франции и России.

Это имело следующие последствия. Во-первых, складывалась очень мощная политическая коалиция против Англии, а во-вторых, в России возникала очень не простая проблема в связи с хлебным экспортом. Экспорт хлеба у нас осуществлялся в основном в Англию, как, впрочем, и остальных видов сырья, будь то лес, пенька, кожа, парусина и т. д. Русские помещики наживались на экспорте русского хлеба, получая полновесные английские фунты, и эта торговля приостановилась, потому что Павел наложил секвестр, или эмбарго, на английские корабли в русских гаванях. Он справедливо полагал, что эта торговля обогащает Россию только частично, поскольку, во-первых, все вывозилось английскими кораблями (русский торговый флот практически не существовал), а во-вторых, что подобный меркантилизм в финансовой политике может нанести ущерб русским интересам в Европе.

Внешняя политика Павла 1 характеризуется участием России в антифранцузской коалиции и сближением с Францией против Австрии и Англии. Это сопровождалось несколькими мероприятиями: отказ от войны с Францией в 1796 году, стал покровителем мальтийского ордена в 1797 и создал зону российского влияния на Мальте, в 1798 году начал войну с Наполеоном во Франции, потому что тот захватил Мальту, в 1799 году сближался с Францией против Австрии и Англии, и в 1801 году отдал приказ о походе на Индию, но в том же году был совершен дворцовый переворот и престол занял его сын Александр 1.

Объяснение:

Серед бейліків Коптського султанату було кілька досить великих за розмірами. Але зародком нової могутньої держави став невеликий Османський бейлік. Коли в 1299 р. певдоволені піддані вигнали з Коні останнього сельджуцького султана, Осман позбув влади свого сюзерена. Із того часу офіційно фіксується утворення Османської держави. Свою назву вона отримала від імені Османа. Від нього ж походить і найменування нового тюркського народу — турків-османів.

Шляхом завоювань Осман розширив свої володіння, однак був змушений сплачувати невелику данину монголам. Тільки його син і спадкоємець Орхан (1326-1362) здобув цілковиту незалежність від монголів і провів ряд реформ. Передусім він наказав карбувати власну срібну монету - акче (1,2 г срібла), завершив формування централізованого державного апарату на чолі з великим візиром (першим міністром). Себе Орхан титулував султаном. Він створив особисту султанську гвардію — яничарів - піше вііісько. яке перебувало на державному утриманні. Яничарами ставали хлопчики-християни, яких зазвичай силоміць відбирали від батьків. Діти вивчали турецьку мову та приймали іслам. Яничарам забороняли одружуватися. Вони були озброєні списами, шаблями, кинджалами. Командира яничари обирали собі самі й називали його ага. Це була мужня людина, яка пройшла всі яничарські посади, починаючи з найнижчої. Саме ага мав честь роззувати султана, коли той заходив у мечеть. В одному з приміщень воїнів-яничарів стояв навіть троп для султана, адже вони вважалися його надійним добірним військом.

Наприкінці XIV ст. доволі помітну роль на міжнародній арені розпочав відігравати Тевтонський орден на Балтійському узбережжі, який становив загрозу існуванню Литви та Польщі. Литва, яка ставала дедалі слабшою через міжусобні конфлікти всередині країни та експансію на південному сході, все менше була здатна чинити опір силам ордену. А швидке зростання могутності Московського князівства на північному сході тільки погіршувало ситуацію, що складалася навколо Литви.

Поляки, які теж не були зацікавлені в посиленні Тевтонського ордену, активно шукали союзника задля посилення власної могутності та стримування наступу ордена. Новим союзником виявилася Литовська держава. У той час у Польському королівстві розгорталася династична криза, і польське панство висунуло пропозицію литовському князю Ягайлу укласти союз (унію) між двома державами, що передбачала його одруження на польській королеві Ядвізі, ставши в такому випадку польським королем. Вбачаючи загрозу від Тевтонського ордену та будучи не певним у власному становищі, Ягайло вирішує піти на зближення з Польщею, і в 1385 році уклав унію з Польським королівством в м. Крево (сучасна Білорусь), яка закріплювалася династичним шлюбом з польською королевою Ядвігою. За умовами унії Ягайло ставав королем Польщі та Великого князівства Литовського, при чому Литва приєднувалася до Польської держави, а Ягайло був змушений прийняти католицизм разом із усім нехрещеним населенням Литви.

Вже в лютому 1386 року Ягайло здійснив хрещення за католицьким обрядом, взявши собі ім’я Владислав, одружився з Ядвігою, коронувався і відповідно до Кревської унії став королем Польщі та Великим князем литовським. Розпочалося хрещення литовців, які сприйняли цей процес не надто охоче, при цьому литовцям-католикам було надано такі ж привілеї, які були характерними для польської панівної верхівки.

Удільні князівства не залишилися осторонь: князі були змушені присягнути Ягайлу та, відповідно, залишилися у васальній залежності, що в подальшому призвело до збільшення негативних настроїв щодо унії, та власне зумовило до початку боротьби проти неї. Щодо всього іншого, то володіння удільних князів були автономними, хоч і перебували в складі Литовської держави, тобто була наявна можливість ведення власної самостійної політики в межах своїх територіальних володінь. Яскравим прикладом цьому є факт карбування власної монети Володимиром Ольгердовичем, який княжив у Києві. Його діяльність сприяла відродженню Київщини, що занепала за часів монголо-татарської навали.

Объяснение: