. 4. Како-вы причины появления и особенности положения казачества?​

ответ:Сословие казаков представляло собой вольных земледельцев-поселенцев, которые осваивали территории за южными рубежами Руси и Литвы. Среди них было много беглых крестьян, которые искали вольной жизни без феодалов. По сути, казачество появилось самопроизвольно, из людей, мигрировавших на свободные, но опасные земли в поисках свободной жизни. Далее уже князья и цари договаривались с казаками, покупали их услуги, пытались их склонить к государственной службе, но казаки не желали расставаться со своими привилегиями, и договориться с ними было нелегко. Казачьи восстания были регулярными явлениями, казаки долго сохраняли элементы военной демократии. Последние остатки казачьей вольницы были ликвидированы только в конце XVIII века. По мере того, как в России осваивались новые земли, первыми, кто поселялся там, были казаки. Так появились сибирские казаки, дальневосточные, семиреченские.

ответ:1722-1727 рр. - діяльність Першої Малоросійської колегії.

 

1723 р. - подання Петрові І Коломацьких чолобитних. Ув'язнення наказного гетьмана Павла Полуботка у Петропавловській фортеці.

1727-1734 рр. - гетьманування Данила Апостола.

1734-1750 рр. - діяльність Правління гетьманського уряду.

Який новий порядок обрання полкової старшини передбачав царський указ? Про що це свідчило?

З грамоти царя Петра І до гетьмана І. Скоропадського (1715): «Відомо стало Нам, що в Малій Росії підлеглі тобі полковники на різні полкові уряди сотників обирають і затверджують на свій розсуд, не сповіщаючи тебе, підданого Нашого... Отож Ми, клопочучись про наших підданих з малоросійського народу, наказуємо надалі козацьким полковникам полкову старшину й сотників самим не обирати й не затверджувати. Коли ж у якомусь полку вільним буде місце полкової старшини чи сотника, полковнику належить збирати раду й радитися з полковою старшиною та сотниками; і на тій раді зі згоди всіх вибрати на той уряд людей двох-трьох заслужених і вірних(...), писати про те тобі та їх самих до тебе надсилати. Тобі ж, підданому Нашому, з тих призначених осіб належить вибрати, хто найбільш гідний тогоуряду; хто завжди зберігав до Нас, Великого Государя, непорочну вірність, того одного своїм універсалом од себе на той уряд призначати й на вірність Нашій Царській Величності приводити за звичаєм перед стольником Федором Протасьєвим, що живе при тобі... А якщо з тих, хто призначений на полкову старшину чи в сотники полковниками до цього Нашого указу, хтось схильний до зради, то таких належить замінити, а на їх місце обрати й призначити інших, вірних і гідних того уряду людей оголошеним вище».

 

1. До яких заходів щодо Гетьманщини вдався царський уряд за гетьманування Івана Скоропадського?

Гетьманування I. Скоропадського за традицією мало розпочатися з підписання статей. Але Петро I відмовився зробити це, пояснивши таке рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, 17 липня, І. Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14 пунктами статей. У них він просив підтвердити права й вольності Гетьманщини та вирішити чимало важливих державних справ.

У відповідь Петро І 1709 р. надіслав іменний указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. У ньому права і вольності підтверджувалися в такому вигляді, який відповідав інтересам Росії. Згодом було обіцяно надати й статті. Щодо інших питань, то цар відповів, що під час походів під командування російських генералів мають переходити не лише прості козаки, а й гетьман. Воєводи сидітимуть в українських містах, у місцеві справи вони не втручатимуться, крім таких «державних», як «зрада» (під «зрадою» розумілися будь-які дії, що суперечили бажанням царя).

Гетьман Іван Скоропадський.

Важливою новиною було призначення царського резидента П. Ізмайлова при гетьманові. Йому надавалося право здійснювати контроль над гетьманом та урядом.

Своєрідним додатком до указу були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорізького «Малоросійським краєм», у якому царський резидент спільно з гетьманом мали утримувати все населення, зокрема бунтівників-запорожців, «у тиші й покорі великому государю». Наказувалося «своєвольців викорінювати», не дозволяти їм селитися в одному місці, особливо на Січі. Окрім того, резидент мусив стежити, аби гетьман без дозволу царя не змінював структуру посад у Генеральній канцелярії, не призначав нових полковників, не відбирав і не давав нікому маєтностей.

 

Объяснение:

Объяснение:

Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив "боротися під знаменом соборної України".

16 жовтня цісар Карл, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками конаючої Габсбурзької монархії.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦБК, який вустами свого керівника сотника УСС Д. Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦБК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).

Під час повстання було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, обеззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні центри, пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу. Львів опинився в руках українців. Більш-менш успішно перебирали владу й на місцях. Таким чином у Східній

Законодавчим органом молодої держави стала Українська Національна Рада, яку очолював Є. Петрушевич. Вже 5 листопада вона у програмній декларації проголосила загальне виборче право, рівність усіх громадян перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист непрацездатних тощо. Виконавчим органом УНРади — урядом — був тимчасовий Державний секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К. Левицький.

Назву й територіальні межі новоствореної держави уточнив "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", ухвалений 13 листопада. Згідно з ним, вона отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) і охоплювала українські частини "бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів)". Державними символами ЗУНР стали герб із золотим левом на синьому тлі та синьо-жовтий прапор.

Отже, наприкін. 1918 p. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва ЗУНР тривала напружена робота. Та на перешкоді їй стала неприхована агресія ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною. Однак, як з'ясувалося, проголошена 22 січня 1919р. злука УНР і ЗУНР не полегшила становища останньої.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна до Польщі держав Антанти. У листопаді — грудні загарбники захопили 10 українських повітів, утримували Львів та Перемишль. Столиця ЗУНР після втрати Львова була перенесена до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).