с во Верно ли, что: А) власти латиноамериканских стран в годы кризиса 1929-1933 гг. активизировали политику государственного регулирования Б) проведение реформ в странах Востока в 1920-1930-гг. тормозилось феодально-патриархальными кругами общества В) для стран Востока и Латинской Америки были характерны низкий уровень урбанизации и социальной мобильности 1) верно а; 2) верно а, б ; 3) верно б, в; 4) верны все варианты

XVIII веках у европейцев практически не были известны правила гигиены. Не было распространено мытьё, посещение общественных бань считалось неприличным восточным обычаем, а мытьё в ванне считалось вредным для здоровья. Только богатые люди мылись, но даже они мылись редко.

Дабы бороться с неприятным запахом, европейцы охотно покупали парфюмерную продукцию. Именно поэтому во Франции так развилось парфюмерное искусство: короли и придворные не желали плохо пахнуть, но не желали и мыться, поэтому они покупали и заказывали парфюмерам все новые и новые виды духов. От типичного французского дворянина исходил очень сильный запах духов, который был призван заглушить запах тела.

Отсутствие привычки часто мыться влекло и другую неприятную проблему - паразитов, блох и вшей, которые в изобилии водились на европейцах всех сословий. Для защиты от вшей в моду вошли парики, которые можно было легко менять, чистить и стирать, а свои собственные головы европейские мужчины стригли коротко. Против блох распространялись различные ловушки-блохоловки, которые носили на теле и одежде.

Были очень малораспространены общественные уборные: даже во французском королевском дворце Версале их не было, а для справления нужды использовались лестничные пролёты. Это был существенный шаг назад по сравнению со средневековьем: в средневековых замках туалеты были, так называемые "гардеробы" (они имели двойное назначение - помимо туалетов, они служили хранилищами одежды). Вместо туалетов в домах использовались "ночные вазы" - то есть те же ночные горшки, содержимое которых в случае переполнения выплескивалось из окон.

Объяснение:

Поведінка афінян обурила тирана і розлютила народ. Коли протистояння між ними дійшло до краю, вигнанці, які зібралися в Дельфах, озброїли військо, покликали на до спартанців і разом з ними рушили на Афіни. Гіппій з прибічниками сховався в Акрополі. Він зробив спробу таємно відправити дочок за межі міста, але обложники їх спіймали. Щоб врятувати своє і їхнє життя, нещасний батько здався на ласку переможців і пішов у добровільне вигнання. Однак не треба забувати, що в його жилах текла кров Пісистрата, людини, здатної йти на жертви заради сім'ї й не схильної примирятися з долею.

Той, хто керував нападниками й на чолі їх увійшов до міста, звався Клісфен. Він був представником вищих кіл, але не користувався прихильністю інших аристократів, його товаришів по зброї, бо, як і Пісистрат, плекав прогресивні ідеї. Тому аристократи відхилили його кандидатуру на наступних виборах і віддали голоси Ісагору, латифундисту-консерваторові, який прагнув позбавити афінян усіх демократичних здобутків. За чотири роки народний рух скинув його, незважаючи на підтримку спартанців, котрі знову з'являлися в Афінах і наводили тут свій порядок.

Клісфен, який стояв на чолі повстання, одержав верховні повноваження і використав їх по-диктаторськи, але в ім'я демократії. Він довів до кінця правову реформу Пісистрата, подвоїв кількість громадян з правом голосу, ліквідував поділ суспільства на роди й проголосив самозахист демократичних основ, що звався «остракізм». Кожен член апелли, яку складали шість тисяч осіб, тобто практично всі голови родин міста, міг написати на дошці ім'я громадянина, який, на його думку, небезпечний для держави. Якщо цей анонімний донос підтримували три тисячі інших членів, звинуваченого без суду і слідства відправляли у вигнання на десять років.