Факти які свідчать про те що СССР хотів захопити німців

Объяснение:

На відміну від батька, Ярослав не вів загарбницьку політику, а зосередився на внутрішніх проблемах країни – збереженні єдності та захисту кордонів. Проте від початку правління, а саме – 1019 року, йому необхідно було вирішити першочергову проблему.

Живим лишався брат Ярослава – Мстислав, князь тмутараканський, який все ще був претендентом на київський престол. У 1023 році він збирає військо і йде на Ярослава. Проте, зайнявши Чернігів, Мстислав не поспішає дати генеральну битву своєму братові. Лише 1024 року біля Листвена відбувся бій, у якому поразки зазнала дружина Ярослава.

Тобто було запропоновано, а надалі – реалізовано, дуумвірат Володимировичів. Мстислав посів у Чернігові, а Ярослав вирішив лишитися у Новгороді, вважаючись князем київським. Ставши стольним градом Мстислава, Чернігів почав бурхливо розвиватися і за декілька років став одним з найважливіших культурних та політичних центрів Русі. Брати разом керували державою та військовими походами, допоки Мстислав не помер у 1036 році, захворівши на полюванні. Він був похований у ним же збудованому Преображенському соборі у Чернігові. А Ярослав став одноосібним правителем Русі і, нарешті, переїхав до Києва.

Військова політика Ярослава, хоч і не була агресивною і масштабною, все ж таки мала місце:

1029 року відбувся похід на ясів, що загрожували Тмутаракані;

1030-1031 роки – польська кампанія, у якій Володимировичі підтримували

князя Безприма у його зазіханнях на польський престол та водночас

відвоювали Червону Русь;

1036 року військо Ярослава остаточно розбило сили печенігів, які так

довго шматували кордони держави. На честь цієї перемоги було закладено

собор Святої Софії;

1038 рік – похід на ятвягів;

1040 – на Литву;

1041 – у Мазовію;

1042 – проти балто-фінських племен ям та чудь;

1043 року відбувся останній похід русів на Константинополь, яким

керував син Ярослава – Володимир. І хоча руське військо зазнало поразки,

відносини між Києвом та Візантією продовжують тіснішати.

Ближайшим делом правительства объединённой Италии было определить свои отношения со Святым Престолом. В мае 1871 года были приняты законы о гарантиях, создавшие исключительное положение для Римско-католической церкви в Италии. Папе установили ежегодное содержание в 3,5 млн франков и передали 5 млн, найденные в римском казначействе, при этом государственный долг Папской области приняла на себя Италия.

Папе были оставлены Ватиканский и Латеранский дворцы, с принадлежащими к ним постройками, а Квиринальский дворец стал резиденцией короля (с тех пор принято именами Квиринал и Ватикан обозначать правительство Италии и Св. Престол).

Объяснение: