Чем можно обьяснить активизацию революционных настроений в российском обществе во время крымской войны?

в россии в первой половине 19 века из года в год усиливался кризис феодально-крепостнической системы. в стране происходил рост производительных сил, который неизбежно и закономерно приводил к постепенному формированию нового базиса—новых, прогрессивных для того времени, капиталистических произ­водственных отношений. формирование капиталистического уклада подрывало и разрушало феодальные устои, однако на дальнейшем , политическом и культурном развитии страны сильно сказывалась реакционная роль самодержавия — политической надстройки старого, отживавшего феодально-крепостнического базиса. накануне крымской войны россия обладала более сильной производственной базой, чем в начале 19 века; увеличилось число крупных мануфактур и фабрик, расширился внутренний рынок, развились товарно-денежные отношения. значительно возрос экспорт хлеба. однако господство крепостнического хозяйства предопределяло отсталость россии, и к 50-м 19 века страна значительно отставала от государств западной европы, вступивших гораздо раньше на путь капиталистического развития. самодержавно-крепостнический строй, господствовавший в стране, тормозил развитие промышленности, сельского хозяйства, транспорта, мореплавания. отставание россии особенно сильно проявлялось в черной металлургии. если в конце xviii века россия выпускала чугуна больше, чем , то к середине xix века она производила его по сравнению с уже в 10 раз меньше. применение дарового труда крепостных не стимулировало, а тормозило внедрение машин, новых процессов и методов производства в различные отрасли промышленности. в го же время передовая научно-техническая мысль россии шла впереди зарубежной; в науке и технике не было области, не имевшей вкладов отечественных ученых. однако научные открытия и изобретения не на­ходили широкого практического применения в крепостнической россии. весь ход развития страны толкал к уничтожению крепостного права. в ответ на усиление эксплуатации трудящиеся массы все шире развертывали борьбу против крепостничества. только за вторую четверть 19 века в стране произошло свыше 700 вспышек крестьянских волнений, что является ярким свидетельством обострения классовой борьбы в тот период. все чаще вспыхивали волнения в армии и на флоте. с гневным протестом против крепостничества выступали лучшие представители революционной демократии — белинский, герцен и позднее чернышевский и добролюбов. правительство николая 1 и во внутренней и во внешней политике проводило реакционный курс. одним из наиболее удобных способов укрепления самодержавия внутри страны царизм считал успешную завоевательную войну против турецкой империи. стремление царизма к этой войне всецело определялось интересами господствующего класса и было вызвано потребностью военно-феодально-купеческой верхушки россии в выходах к морям, в морских портах, в расширении внешней торговли и овладении стратегическими пунктами.

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Донині в науці точиться дискусія щодо того, куди віднести епоху Відродження: вважати її завершальним етапом Середньовіччя чи першим акордом епохи Нового часу? Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально), а з іншого — тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше — погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Наступившее затишье после блестящих успехов Итальянской кампании 1796—1797 годов не соответствовало политическим планам генерала Бонапарта. После первых побед Наполеон стал претендовать на самостоятельную роль. Ему нужен был ещё ряд победоносных событий, которые поражали бы воображение нации и сделали бы его любимым героем армии. Он выработал план экспедиции для занятия Египта, чтобы встать на сообщениях Англии с Индией, и без труда убедил Директорию в необходимости для Франции иметь колонию на Красном море, откуда кратчайшим путём можно достигнуть Индии. Правительство Директории, опасавшееся популярности Бонапарта, решило избавиться от его присутствия в Париже и отдало в его распоряжение Итальянскую армию и флот. Идея экспедиции была связана со стремлением французской буржуазии конкурировать с английской, активно утверждавшей своё влияние в Азии и в Северной Африке.