Причини та наслідки падіння Західної Римької імперії. Дуже потрібно здати до ть​

Після захоплення Риму вандалами в 455 році влада в Західній Римській імперії, володіння якої обмежувалися фактично лише Італією, перебувала у руках германського полководця Рецимера, який фактично керував країною, визначаючи хто буде імператором. До своєї смерті в 472 році він змінив дев'ять імператорів, які володіли лише номінальною владою.

В 474 році імператором Західної Римської імперії став Юлій Непот, чоловік племінниці візантійського імператора Лева I Макелли. Він підписав вигідний мирний договір з вестготами, що дозволило вернути під контроль імперії Прованс. Для придушення нападів вестготів в Іспанії Непот призначив магістром (головнокомандувачем) римського війська Ореста Флавія, який вирушив з Риму на чолі війська з варварів. Досягнувши Равенни, Орест оголосив про намір позбавити Непота влади і захопити столицю імперії. Замість того, щоб організувати оборону, Непот втік у Далмацію, і 28 серпня 475 року Орест увійшов в Равенну. 31 жовтня він проголосив новим імператором свого 15-річного сина Ромула Августула.

Щоб укріпити своє положення, Орест Флавій відіслав у Панонію (Угорщину) свого воєнначальника Одоакра для набору нового війська. Однак той, зібравшивши велику кількість найманців, вирішив виступити проти Ореста і 28 серпня 476 року той був убитий. 4 серпня війська варварів на чолі з Одоакром захопили Равенну, взяли в полон Ромула Августула, змусили його зректись престолу і вислали зі столиці. Одоакр відіслав у Константинополь імператорські регалії (діадему і пурпурову мантію), відмовившись визнати Юлія Непота імператором і заявивши, що «як на небі одне Сонце, так на землі повинен бути один імператор». Переворот, здійснений Одоакром, припинив існування Західної Римської імперії, оскільки правителі Риму більше не іменували себе імператорами.

Объяснение:

Після захоплення Риму вандалами в 455 році влада в Західній Римській імперії, володіння якої обмежувалися фактично лише Італією, перебувала у руках германського полководця Рецимера, який фактично керував країною, визначаючи хто буде імператором. До своєї смерті в 472 році він змінив дев'ять імператорів, які володіли лише номінальною владою.

В 474 році імператором Західної Римської імперії став Юлій Непот, чоловік племінниці візантійського імператора Лева I Макелли. Він підписав вигідний мирний договір з вестготами, що дозволило вернути під контроль імперії Прованс. Для придушення нападів вестготів в Іспанії Непот призначив магістром (головнокомандувачем) римського війська Ореста Флавія, який вирушив з Риму на чолі війська з варварів. Досягнувши Равенни, Орест оголосив про намір позбавити Непота влади і захопити столицю імперії. Замість того, щоб організувати оборону, Непот втік у Далмацію, і 28 серпня 475 року Орест увійшов в Равенну. 31 жовтня він проголосив новим імператором свого 15-річного сина Ромула Августула.

Щоб укріпити своє положення, Орест Флавій відіслав у Панонію (Угорщину) свого воєнначальника Одоакра для набору нового війська. Однак той, зібравшивши велику кількість найманців, вирішив виступити проти Ореста і 28 серпня 476 року той був убитий. 4 серпня війська варварів на чолі з Одоакром захопили Равенну, взяли в полон Ромула Августула, змусили його зректись престолу і вислали зі столиці. Одоакр відіслав у Константинополь імператорські регалії (діадему і пурпурову мантію), відмовившись визнати Юлія Непота імператором і заявивши, що «як на небі одне Сонце, так на землі повинен бути один імператор». Переворот, здійснений Одоакром, припинив існування Західної Римської імперії, оскільки правителі Риму більше не іменували себе імператорами.

Объяснение:

После завершения второй мировой войны начался очередной этап международно-политического процесса, ключевой характеристикой которого стало понятие двуполярности. Борьба за гегемонию сконцентрировалась вокруг двух полюсов силы - США и СССР, государств, занявших бесспорно преобладающие позиции в мире. Соединенные Штаты закончили войну, имея огромное преимущество перед своими европейскими союзниками, не говоря уже о проигравших странах: американская территория не была затронута боевыми действиями, за годы войны был создан мощный военно-промышленный потенциал.

США имели безусловное финансовое, экономическое, военное, политическое превосходство над государствами Запада. Только Советский Союз мог сравниться с Америкой по военно-политическому и моральному потенциалу. Другие страны-победительницы, участвовали в «разделе мира» лишь на правах союзников, объективно не имея тех ресурсов, которым обладали США и СССР.

На несколько десятилетий характер международных отношений стал зависеть от решений, принимавшихся в Москве и Вашингтоне. Двуполярность как устойчивая модель международных отношений сформировалась к середине 1950х годов. В 1955 г. создается Организация Варшавского Договора (ОВД), которая выступила противовесом сформированному в 1949 г. Североатлантическому Союзу (НАТО). Достигнутые в Ялте и Потсдаме соглашения изначально не означали неизбежного противоборства между странами-победительницами, а наоборот, должны были поделить сферы влияния между ними, как это уже не раз происходило в истории.

Объяснение:

Причиной формирования 2-х полюсных отношений было-обеспечение мира и безопасности в Европе.

В 1949 году был создан военно-политический блок западноевропейских капиталистических государств НАТО, нацеленный против стран социалистического лагеря. НАТО - это военно-политический союз, созданный на основе Североатлантического договора, подписанного в Вашингтоне США, Великобританией, Люксембургом, Канадой, Италией, Португалией, Норвегией, Данией, Исландией, Францией, Бельгией, Нидерландами. Позднее к НАТО присоединились и другие страны (на данный момент их 19)

В ответ на создание НАТО-в мае 1955,был подписан Варшавский договор-военно-политический союз европейских социалистических государств. Заключение договора явилось ответной мерой на присоединение ФРГ к НАТО.
В состав Варшавского договора входили: СССР, Болгария, Албания, Румыния, Венгрия, Польша, Чехословакия и ГДР (1956-1990)
Участники Варшавского договора обязывались воздерживаться в своих международных отношениях от угрозы силой или её применения, а в случае вооружённого нападения на кого-либо из них оказать подвергшимся нападению государствам немедленную всеми средствами, какие представятся им необходимыми, включая применение вооружённых сил.