Традиції та побут української сім'ї x-xv ст реферат

взял с одного сайта

Объяснение:

Селяни на початку XX ст.

1) Родина. Станом на кінець XIX ст. зміни призвели до остаточного розпаду великих патріархальних родин, які під одним дахом об’єднували декілька поколінь і сімей.

Панівною формою сім’ї в Україні була мала родина.

2) Взаємини між членами селянської родини. Головою сім’ї та розпорядником усіх господарських робіт в сім’ї був батько. Розпорядок дня залежав від господарського стану сім’ї, від розміру господарства, наявності працездатних в сім’ї і, зрозуміло, від пори року. Спадкоємцями майна після батька, як правило, були сини, що одержували рівні частки, за винятком молодшого. Він отримував більше, якщо з ним залишалися жити старики-батьки після розділу. Жінці належало тільки майно, що входило в придане. Воно становило її особисту власність (іноді навіть із земельним наділом) і називалося материзною. Материзна ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася між членами сім’ї, а передавалася у спадщину по жіночій лінії. Відсторонення жінок од права спадкування загальносімейним майном свідчило про її нерівність і залежне становище в сім’ї. Дочки в родині займали підлегле становище; після заміжжя вони переходили в чужий рід, в чужу сім’ю і тому їм не належало частки у загальносімейному майні.

У малій сім’ї, що часто складалася з батьків, неодружених дітей і одного одруженого сина, ще доволі сильною була залежність і підпорядкування її членів сім’ї їхнім чоловікам. У побуті зберігалося чимало патріархальних пережитків, а взаємини нагадували взаємини в великій або нерозділеній сім’ях. У заможних селянських родинах патріархальна влада голови сім’ї була найбільш деспотичною. Воля і розпорядження його були законом для всіх членів сім’ї.

Молодому подружжю в таких сім’ях доводилося підкорятися волі батьків, бути залежними від батька, як голови сім’ї, а невістка цілком підпорядковувалася свекрусі, яка розпоряджалася домашнім господарством і продуктами та розподіляла роботу по господарству між молодшими жінками. Перевантажена роботою у будинку, по господарству, доглядом за дітьми, невістка терпіла чимало образ від свекрухи, яка прагнула перекласти на неї більшість домашніх клопотів.

3) Виховання дітей. У перші роки життя виховання і догляд за дитиною були обов’язком матері, однак їй часто доводилося на весь день залишати малюків на старших дітей або зовсім без нагляду. Любов і ласка у вихованні поєднувалася з вимогливістю, з прищепленням побутових звичок і трудових навичок. Діти в родині росли в дусі послуху і поваги до рідних та старших. Особливо засуджувалися лінь, небажання допомагати родині, недбайливе ставлення до праці. Велику увагу в селянській родині приділяли заохоченню. Для розвагу дітей було обмаль часу. Вони допомагали по господарству, бавили молодших братів і сестер, пасли худобу і т. д. Матеріальна незабезпеченість змушувала батьків посилати на заробітки дітей-підлітків.

4) Сімейні звичаї та обряди. Весілля. Батьки прагнули рано видати заміж дочку або одружити сина (для дівчини шлюбний вік починався з 16 років, для хлопця — з 18 років). Це пояснювалося насамперед господарськими причинами: сім’я чоловіка отримувала додаткові робочі руки; дівчину віддавали раніше зі страху, щоб вона не залишилася незаміжньою, що в народі вважалося негожим.  

У шлюб здебільшого вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні родини майже ніколи не родичалися з біднотою.

За звичаєвим правом українського народу, згода тих, хто вступав у шлюб, була не обов’язковою. Чого не скажеш про батьків. Шлюб завжди супроводжувався весіллям з його багатою обрядовістю. Важливе значення народ надавав саме традиційному весільному обрядові, а без нього, хоча вінчання відбулося, спільне життя молодих не допускалося.

З усіх звичаїв та обрядів найяскравішим і цілісним був весільний обряд.

Він складався з декількох основних частин, кожна з яких мала своє певне значення і зміст. Весілля в Україні справляли переважно у певний час весни, осені та зими, вільний від польових робіт.

Весілля зазвичай починалося зі сватання нареченої. Посли нареченого — старости — як правило, літні поважні люди домовлялися про шлюб з батьками нареченої. Через два тижні після сватання влаштовували так звані заручини, які, по суті, повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, у присутності всіх родичів і з виконанням багатьох звичаїв. Відмова від весілля після заручин була неможливою.

На заручинах домовлялися про час весілля. У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали коровай — весільний хліб, що мав спочатку магічне значення; а в XIX ст. і пізніше він символізував багатство і забезпеченість сім’ї; в нього клали гроші «на щастя», і наприкінці весілля ділили, обдаровуючи кожного з присутніх на весіллі з тим, щоб вони взяли участь у побажанні добробуту і щастя молодій сім’ї.

Вдревней греции существовало много разновозрастных общеобразовательных школ? что ценили древние греки?   1.ум, образованность, мудрость.  в древней греции было много спортивных школ. что ценилось в элладе?   2.мужество, храбрость, сила.  “бедность ни для кого не является позором, но позорно, если человек сам не стремится избавиться от бедности трудом".что ценили древние греки?   3.трудолюбие.  древние греки за пределами свей страны никогда не забывали родного языка, культуру. о чем это говорит? что ценили древние греки ?   4. патриотизм, любовь к родине. 

Вэпоху ускоряющейся динамики развивающихся восточноазиатских и низких темпов западных стран япония находится в буквальном смысле на поворотном этапе своего политического, дипломатического и развития.    по итогам 2010 года япония стала третьей мира после сша и китая. небывало длительная рецессия японской , а также катастрофические последствия землетрясения и цунами в марте 2011 года, создавшие угрозу радиоактивного заражения региона, выдвигают на первый план внешней и внутренней политики страны компоненту национального интереса. дипломатии японии становится не просто фактором укрепления государственного могущества, призванного компенсировать недостающие военно-силовые элементы, входящие в комплексную характеристику современного государства, а приобретает дополнительное политическое значение, являясь ответом как на новые внешние вызовы, так и на возросшие требования японского населения к уровню и качеству жизни. эту её роль подтверждает и премьер-министр наото кан: «излишне говорить, что дипломатия является важной в любую эпоху. тем не менее, сейчас мир вступил в эпоху, которую по праву можно назвать водоразделом, в период, когда дипломатия становится всё более важной для японии и для всего мира». конкретизируя эту мысль, он полагает, что дипломатия является одной из пяти основ внешней политики и национальной безопасности японии, наряду с такими, как японо-американский альянс в качестве краеугольного камня японской внешней политики, новое развитие внешних связей со странами азии, усилия для решения вопросов и среда безопасности вокруг современной японии.на фоне всплеска прогностических оценок потенциальных последствий японской катастрофы для стран азии и других крупных мира, по мере распространения ядерной тревоги все новые и новые вопросы. насколько японская катастрофа может помешать развитию мировой ? как долго западу и остальному миру придется жить с сильной иеной? ответ на подобные вопросы в какой-то степени может дать анализ развития японии.