Що відбувалось внаслідок берестанськогого собору 1596року?

Це форсований наступ католицизму на українські землі, кризовий стан православної церкви, популярність ідей уніатства в Речі Посполитій, егоїстичні інтереси вищої церковної ієрархії православної церкви.

Треба підкреслити, що крім усіх обставин, з’явилися інші чинники, які підштовхнули активізацію уніатського руху:

По-перше, намагаючись захиститися від Реформації, польський король дозволив єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі і Литві. В наслідок цього Річ Посполита за короткий час вкрилася мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набула релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії, доводили культурну відсталість православних українців.

По-друге, розкол суспільства поглиблювала так звана "календарна реформа", проведена Папою Римським у 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. В наслідок чого католики-феодали неодноразово почали порушувати релігійні традиції українських міщан та селянства.

Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях до окатоличення та полонізації українських та білоруських земель, нейтралізувала вплив православної Московії, тим самим сприяла консолідації Речі Посполитої.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити й цілий ряд власних егоїстичних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді у Белзі (1590 р.) став ініціатором підписання унії. До нього приєднались луцький, володимирський, холмський, турово-пінський єпископи. У 1595 р. Папа Римський офіційно визнав унію.

Слід відмітити, що остаточне юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Але церковний собор розколовся на дві частини. Прихильники православної віри на чолі із князем К. Острозьким не визнали й осудили унію. Уніатська частина затвердила акт об’єднання католицької та православної церков та утворення уніатської (греко-католицької) церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас залишилися православна літургія, церковнослов'янська мова богослужіння, дозвіл на шлюб священиків. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта могла претендувати на державні посади, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавались уніатам, православні залишались без вищої церковної ієрархії. І тому згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками католиками надзвичайно зросла.

Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що форсований наступ католицизму на українські землі мав своїм наслідком полонізацію та окатоличення українців, він призвів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій.

Объяснение:

В результате войн, которые Рим вёл постоянно, большое количество пленников превращалось в рабов. Ограбление провинций также давало множество невольников. Пираты часто захватывали людей и продавали их в рабство. Частично рабов растили в домах рабовладельцев – это дети рабов и рабынь. Такие рабы ценились дорого, так как были послушными и воспитанными. Труд невольников был очень тяжелым. Рабы считались говорящими орудиями труда. Этим они и отличались от немых орудий труда или рыкающих – волов, мулов, быков. Отношение к рабам было самое жестокое: побои, голод, изнурительный труд. Многие рабы содержались прикованными цепями, с колодками или ошейниками. Они не имели имен, а назывались кличками. Такое положение рабов вынуждало их вести борьбу с рабовладельцами. Эта борьба приобретала разные формы: неповиновение хозяину, порча орудий труда, побеги, заговоры. Самой высшей формой борьбы были восстания.

Особенно тяжелым было положение рабов гладиаторов, которых называли смертниками. Они должны были для потехи римлян участвовать в гладиаторских боях. Для подобных массовых зрелищ в Древнем Риме строили амфитеатры. Они представляли собой театры без крыши. Места для зрителей в них располагались ступенеобразно вокруг круглой или овальной сцены. Примером древнеримского амфитеатра является Колизей.

Тяжелое положение гладиаторов привело к заговору. Он возник в 74 г. до н. э. в школе гладиаторов города Капуи. Рабы тайно готовились к восстанию, но заговор был раскрыт. Несколько десятков заговорщиков убежали из Капуи и спрятались на вершине потухшего вулкана Везувий. Восставшие избрали своим руководителем Спартака, который, попав в плен к римлянам, был отдан в школу гладиаторов, так как выделялся необычной силой, смелостью, сообразительностью и красотой.

Спартак (около 110–71 гг. до н. э.)

Римский отряд, посланный к Везувию, блокировал гору-вулкан. Римляне надеялись, что голод заставит повстанцев сдаться. Рабы же ночью на сплетенных из лозы дикого винограда лестницах спустились вниз через жерло бывшего кратера вулкана, неожиданно напали и полностью разгромили римлян.

Сенат отправил против Спартака новое войско – около 2 легионов во главе с Публием Варинием. Вариний почти замкнул клещи вокруг войска Спартака, но он смог выбраться благодаря хитрости. Спартак привязал тела павших в разных позах в разных местах лагеря, чтобы они изображали гладиаторов. Ночью восставшие тихо ушли, оставив трубача, который подавал сигнал. Только утром Вариний понял, что его обманули, и бросился в погоню. Он совершил ошибку – разделил своё войско на две части, которые Спартак разбил по отдельности. Назначенный Варинием командир части отряда настолько не верил в силы Спартака, что во время нападения восставших мылся в бане. Вариний бежал, оставив восставшим своего коня и знаки преторского достоинства.

Объяснение:

на самом деле там история очень большая,но это в крации.надеюсь

Вели́ка королі́вська ра́да — один із центральних органів влади у середньовічних монархіях Європи, що являв собою збори представників вищої аристократії й духовенства, які скликав король для вирішення найважливіших питань державного управління. Велика королівська рада у більшості країн була попередницею парламенту, однак мала, в основному, лише нарадові функції. Цей орган представляв інтереси панівних соціальних шарів і забезпечував королю підтримку політичної еліти країни.

На ранніх етапах розвитку цієї інституції Велика королівська рада була розширеним варіантом королівської курії (лат. Curia regis) та для її найменування середньовічні хроністи також застосовували назву курія чи генеральна курія. Головними характеристиками, що відрізняли Велику раду від королівської курії у вузькому сенсі (королівського двору, малої ради), є її представницький склад (вся вища аристократія держави), епізодичність скликання, нечіткість і нарадовий характер функцій й особлива сфера компетенції, що включала найбільш глобальні державні питання.