підібрати інформацію про правила поведінки, культуру запозичене українцями у давніх греків і римлян

ответ:Образно-смысловая система средневекового искусства выражала центральную идею картины мира средневекового человека - христианскую идею Бога. Искусство воспринималось как своего рода библейский текст, легко «читаемый» верующими посредством многочисленных скульптурных и живописных образов. «Архитектура и скульптура средних веков были «Библией в камне»... Живопись выражала те же библейские темы в линии и свете».[[1]]. Строго следуя универсальным церковным канонам, средневековые художники призваны были в образной форме явить божественную красоту. Эстетический идеал средневекового искусства был противоположен античному, отражая христианское понимание красоты. Идея превосходства духа над телесным, плотским представлена в аскетизме образов монументальной живописи и скульптуры, их суровости и отрешенности от внешнего мира. В развитии европейской архитектуры раннего средневековья можно выделить два периода, два стиля: романский (XI-XII вв.) и готический (XIII-XV вв.). Вторая из этих двух стадий – готическая – возникла путем эволюции романской архитектуры и означала переход ее на новую, более высокую стадию развития. И романское, и готическое зодчество развивались в одних и тех же в основном социально-исторических условиях. В настоящей работе будут охарактеризованы особенности этих архитектурных стилей, представим также наиболее яркие и значимые объекты данных стилей в разных странах и их роль как архитектурных доминант облика средневековой Европы. 1. РОМАНСКИЙ СТИЛЬ В 11 в. в Европе начинается экономический подъем, с которым совпали два столетия романской архитектуры. Тогда еще не существовало национальных государств в сегодняшнем понимании этого понятия, однако феодальная раздробленность и развал системы римских дорог самостоятельному развитию территорий. Романская архитектура сложилась в результате совмещения исконных местных и византийских форм. Она являлась самым ранним этаном развития западноевропейской архитектуры. Определились новые типы сооружений - феодальный замок, городские укрепления, большие городские церкви, соборы. Возник и новый тип городского жилого дома. Романский стиль совершенно отверг пропорциональные каноны и формы античной архитектуры, свойственный ей арсенал орнаментально-декоративных средств. То немногое, что сохранилось от архитектурных деталей античного происхождения, было чрезвычайно сильно преобразовано и огрублено. Основным строительным материалом романского зодчества был камень. Сложнейшим процессом была выработка рациональной и соответствующей ритмике плановых решений массивной каменной конструкции культовых сооружений. Эволюционировала система сводов и поддерживающих их каменных опор. Процесс протекал неодинаково в различных архитектурных школах Франции, Германии, Италии и других стран. Несмотря на наличие ряда общих черт, и конструктивного сходства, принято различать романский стиль Бургундии и Испании, Прованса и Оверни, Сицилии и Ломбардии

Объяснение:

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1921-1938 PP.)

ОСНОВНІ ПОДІЇ

1923 p. – рішення Ради амбасадорів(- послів) великих держав на Паризькій конференції про остаточну передачу Східної Галичини Польщі на правах автономії

1929 р. – створення Організації українських націоналістів (ОУН)

1930 р. – польська "пацифікація" в Східній Галичині

1938 р. – надання Закарпаттю автономних прав у складі Чехословаччини

15 березня 1939 р. – проголошення Карпатської України

Західноукраїнські землі під владою іноземних держав. Економічний, соціальний, політичний розвиток

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території Підкарпатської Русі, що ввійшла до складу Чехо-Словаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР. а) насильницька асиміляція; б) стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; в) репресії проти діячів національно-визвольного руху; г) національний гніт; д) відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, у яких здійснювалася ця політика, різнилися – від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету – повна полонізація загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За 1919–1939 рр. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919–1923 рр. польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українській землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське воєводства). Але тільки-но 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення теж намагалося відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923–1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща "А", до якої входили корінні польські землі, і Польща "Б", що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. До різних частин, відповідно, проводилась! різна політика. Стосовно Польщі "Б" застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку і повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття "Україна", "українець". На українські землі переселялися польські колоністи, яким виділялися кращі землі. Протягом 1921–1929 pp. сюди переселились 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці щодо українців. Третій період (1926–1937 pp.) пов'язаний зі встановленням режиму "санації" на чолі з Ю. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси в стосунках із національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на "колиску польсько-українського порозуміння". Було збільшено державні інвестиції на Волйнь, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.