Составте таблицу Внутряняя политика России в начале 21 века :основные направления и результат

Между реками Западной Двиной и Вислой жили литовские племена, которые объединились в Великое княжество Литовское для того, чтобы обороняться от немецких рыцарей. Оно образовалось в середине XIII века и ко второй половине XIV века при князе Гедимине достигло огромного размера. Под властью Великого княжества Литовского ( в связи с монголо – татарским игом) оказались земли бывшего Киевского государства, в которых складывались и развивались украинская и белорусская народности, а также Западная Русь со Смоленском.

Государственным языком Великого княжества Литовского был русский, законы были также взяты из Древней Руси. Литовские феодалы старались подавить самостоятельность русских, украинских и белорусских земель.

К концу XV века происходит объединение русских земель в единое государство. Этому усиление верховной власти и возросшее общение между русскими землями. Объединение страны необходимо было для борьбы с внешними врагами. Этот процесс занял почти два с половиной столетия. Постепенно на основе прежней древнерусской народности оформились три новых народа – русский (или великорусский), украинский и белорусский. У них было общее происхождение, много общего в языке и культуре, но у каждого были и свои особенности.

В конце XVI - первой половине XVII века началась освободительная война украинского и белорусского народов против Речи Посполитой и борьба за воссоединение с Россией.

Во главе освободительного движения встал Богдан Хмельницкий. Царь Алексей Михайлович и патриарх Никон активно поддерживали идею воссоединения, которое объединило бы все православные народы.

В 1653 году Земский собор, созванный в Московском Кремле, вынес решение о воссоединении русского, украинского и белорусского народов. Польше была объявлена война. В 1654 году Переяславская рада ратифицировала решение Московского Земского собора.

Изменился титул русского царя – царь Алексей Михайлович и его сын царь Федор Алексеевич титуловались – «великий государь царь и великий князь всея Великия и Малыя и Белыя России самодержец».

Велике переселення народів – це умовна назва вторгнень та переселень германських, іранських, тюркських, слов’янських, арабських та ін. племен на територію Римської імперії у IV – VII ст. (приблизно 400-700 роки н.е.) До сьогодні вчені сперечаються з приводу самого поняття «Велике переселення народів». Наприклад, у французькій історіографії, Велике переселення народів називається – «германським вторгненням», в англійській – «період міграцій» або «період варварських навал», в німецькій – «міграція народів».

Щодо причин Великого переселення народів, то тут ще складніше. В сучасній пострадянській історіографії, яка до сих пір, заснована на позитивістсько-марксистському баченні історії, головною причиною Великого переселення народів, вбачається в соціально-економічному факторі – розпад родоплемінного ладу та необхідність нових земель. На підтвердження економічного фактору, історики також часто наводять кліматичний фактор – погіршення клімату на території «варварської периферії» (Північна та Східна Європа за Рейном та Дунаєм), варварські племена були змушені шукати нові землі.

Ще античні автори відзначають культурологічний фактор серед причин Великого переселення народів. Тобто, постійні військові, торговельні та ін. контакти варварів з римлянами призводять то засвоєння (хоч і поверхового) пізньоантичної культури варварським населенням Північної та Східної Європи. Варвари переймають пізньоантична цінності: любов до грошей, розкоші та ін. матеріальних цінностей, і починають проникати в римське суспільство прагнучи отримувати якомога вигідніше соціальне положення. Римляни навпаки поступово «варваризуюється» – поступово засвоюючи варварську культуру, що особливо видно із занепаду класичної латини

На противагу у римському суспільстві відбуваються ще більші культурні зміни. З часів встановлення імперії у 27 р до н.е. – римське суспільство все більше космополітизується, римська культура втрачає свої високі духовні ідеали, серед населення поширюються східні культи. Римляни втрачають свою власну ідентичність, що призводить до поступового розчинення римлян серед інших народів, тому римляни не були готові до виснажливої боротьби з варварськими племенами . Скоріш за все, всі причини діяли комплексно – кліматичний, економічний та культурні фактори були взаємопов’язаними.

 

Готи

Гуни у битві з аланами.Гравюра художника Йогана Непомук Гейгера

У 375 році в Причорноморські степи приходять племена гунів. Як вважається, гуни – це прототюрське племінне об’єднання, які раніше жили в степах Монголії та Китаю (історики ототожнюють гунів з хунну). У 70-х роках IV ст. гуни розбили сарматські племена аланів, які проживали в Приазов’ї та перейшовши Дон розгромили готську державу – вестготи мігрували у Фракію та почали війну з римлянами. Місцеве словянське наслення стало залежним від гунів та разом з гунами приймало участь у їх походах.

У 377 році держава гунів охоплювала території від Волги до Дунаю, і на початок V ст. центром гунської держави було Північне Причорномор’я. Найбільш відомим правителем гунів був Аттіла (готською мовою «батько»). Аттіла переніс цент держави до території сучасної Угорщина та здійснював грабіжницькі походи на території Західної та Східної Римської імперій. Східні римські імператори змогли відкупитися від гунів та спрямували іх на Захід.

У 451 році відбулася грандіозна битва в історії Європи. На Каталаунських полях (сучасна провінція Шампань) зійшлися сили римлян та гунів на сторонах яких воювали германські та інші племена. До сих пір не відомо хто переміг у цій битві, проте Аттіла був змушений відмовитися від походу на Рим. Хоча скоріш за все Аттіла відмовився від походу на Рим не через поразку, а епідемію чуми, яка спалахнула в Північній Італії. Після смерті Атілли у 453 році, імперія гунів розпалася.

Криваві війни та епідемії на території Західної та Східної Європи призвели до скорочення населення Європи, зумовили остаточний занепад античної культури, та відкрили шлях до слов’янської колонізації Балкан.

Література:

Боханов А.Н., Горинов М.М. История России с древнейших времен до конца XX века: Книга I. История России с древнейших времен до конца XVII века. – Москва: ACT, 2001.

Карева В.В. История Средних веков. М.: ПСТБИ. 1999

Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти, Міфи, Коментарі. – Вид. 2-ге, випр.. та доп. – Х.: ВД “ШКОЛА», 2008. – 608 с

Объяснение: