Как менялось положение России на международной арене?

После распада СССР международное положение России резко ухудшилось. Страна практически вернулась к границам XVII в., уменьшились ее население, экономический и военный потенциал. Российское руководство во главе с Б.Н. Ельциным стремилось к укреплению отношений с США и другими западными странами. При этом продолжалась характерная для последних лет перестройки практика односторонних уступок со стороны России. Проводником этой политики стал министр иностранных дел А.В.Козырев. До были выведены остатки российских

войск из Германии. В январе 1993 г. между Россией и США был подписан Договор по СНВ-2. По нему обе стороны обязывались сократить свой стратегический ядерный потенциал на две трети, однако фактически Россия сокращала намного больше, чем США. Со второй половины 90-х гг. Россия стала участвовать во встречах лидеров ведущих стран («Большая восьмерка»).

Тем временем США все более явно претендовали на роль мирового лидера. В 1997 г., несмотря на возражения России, было принято решение о вступлении в НАТО 10 новых членов — стран Восточной Европы. В 1999 г. страны НАТО под надуманными предлогами напали на Югославию. Одновременно многие международные организации при поддержке западных правительств пытались вмешиваться во внутренние дела России, в частности в ее отношения с Чечней, что напоминало ситуацию вокруг Косова.

Все это привело к переменам во внешней политике России. Руководство страны заявило о приверженности идее многополярного мира, где ни одна из стран не может быть абсолютным лидером. Расширялись и углублялись связи с Китаем, Индией, Ираном, странами Юго-Восточной Азии, Латинской Америки. Отношения же с США в 1999 г. значительно ухудшились, а отношения с НАТО были заморожены. Премьер-министр России Е.М.Примаков, летевший с визитом в США, узнав о начале бомбардировки Югославии, приказал развернуть свой самолет назад.

Совместное противостояние международному терроризму после терактов 11 сентября 2001 г улучшению отношений России с США и НАТО. Однако Россия в начале XXI в. строит свои отношения с другими странами, исходя прежде всего из своих национальных интересов. Этому благоприятствует и решение проблемы внешнего долга России.

Политика Джорджа Буша-младшего, нацеленная на усиление гегемонии США, подрыв роли ООН и норм международного права (вторжение в Ирак без решения ООН), вызывала возражения российского руководства, настаивавшего на мирном урегулировании конфликтов.

Причины:
1) Рост крупного землевладения и его преобразование в вотчинное
2) Военно-политическое уселение удельный князей и бояр
3) Господство натурального хозяйства
4) Смена торговых путей в связи с господством в степи кочевников
5) Постоянные ссоры между князьями.
Любеческий съезд:
Дата-1097
Город- Любеч
Причины: Опустошительные набеги половцев
Участники: 6 руських князей.
Время раздробленности:
Укаждого руського князя было свое княжество (Киевское, Переяславское, Черниговское, Новгород-Сиверское).
Итог
Несмотря на экономич. развитие этих княжеств, ни одно из них было не в состоянии стать политическим ядром (центром) объединения украинских княжеств в самостоятельное национальное государство.

У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки.

В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань. У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п'ятниці». Негаразди в економіці далися взнаки на політиці.

Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мітингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис, в Бірмінгемі - 350 тис, в Глазго - 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату громад було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з прибутком від 12 ф. ст. на рік і вище.

Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув'язнення «винному» робітникові.

Объяснение:

https://studentu.info/gosudarstvo-i-pravo/istoriya-gosudarstva-i-prava-zarubezhnyh-stran/viborchi-zakoni-1867-r