▄■▀■▄■▀■▄■▀■▄ ▄■▀■▄■▀■▄■▀■▄ ▄■▀■▄■▀■▄■▀■▄
Короле́вство Ита́лия (итал. Regno d'Italia) — государство, возникшее в 1861 году в ходе Рисорджименто и объединившее все независимые итальянские государства в единую страну под властью Сардинского королевства. Правившая в Сардинском королевстве Савойская династия стала правящей династией Италии. После референдума 1946 года Италия перешла от монархического строя к республиканскому, а королевская семья уехала из страны.
В начале XIX века начались войны за объединение Италии под знаменем Сардинского королевства. И хотя поначалу военные действия против Австрии закончились неудачно, они сыграли важную роль в поднятии и рас патриотических чувств. В ходе австро-итало-французской войны и последовавшей за ней высадкой войск Гарибальди на Сицилии происходит объединение Сардинского королевства с Ломбардией, Тосканой, Романьей, Пармой, Моденой и Королевством обеих Сицилий. 17 марта 1861 года парламент Сардинии провозглашает независимое Королевство Италия со столицей в Турине, его главой становится король Виктор Эммануил II.
Однако не вся территория Италии была объединена. Часть Апеннинского полуострова по-прежнему находилась под властью Австрии, а в Риме, занятом французскими войсками, сохранялась власть папы римского. 18 февраля 1861 года в Турине собрался парламент, созванный от всей объединённой Италии.14 марта 1861 года Виктор-Эммануил принял титул короля Италии под именем Виктора-Эммануила II. Через 10 дней парламент признал Рим «будущей столицей Италии». Это ставило Италию в безусловно враждебные отношения со Святым Престолом. С потерей Савойи и Ниццы народ поневоле примирился, но он не мог считать национальное дело завершённым, пока в Риме господствовал, на правах короля, Пий IX, а в Венецианской области — иностранный монарх. Однако у правительства Италии было на руках слишком много дел, чтобы начинать новую войну. Финансы были расстроены, государство обременено миллиардным долгом. Присоединение к нему прежних итальянских владений с финансами ещё более расстроенными, со столь же тяжёлыми долгами, не могло улучшить положение дел. Шайки разбойников, особенно сильные на юге, находили поддержку у клерикалов и бурбонистов. 6 июня 1861 года умер Кавур, и управление перешло в руки людей менее даровитых: Риказоли, потом Раттацци (1862), Мингетти (1862), генерала Ламорморы (1864), вновь Риказоли (1866), затем снова Раттацци. От услуг Гарибальди, который желал (1860) сделаться временно наместником южной Италии, король отказался — Гарибальдийский легион был распущен.
▄■▀■▄■▀■▄■▀■▄ ▄■▀■▄■▀■▄■▀■▄ ▄■▀■▄■▀■▄■▀■▄
Воть) Оцени) Я старалась) ◕‿◕
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Вчём была двойственность внутренней политики в ивана калиты
сторію українського друкарства можна починати з діяльності львівської друкарні міщанина Степана Дропана у XV ст. Час створення цієї друкарні — 1460 рік[1][2].
Перша Краківська кирилична друкарня була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр. Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната. Неслушно було б вважати обидві перші в Україні друкарні породженням локальної ситуації у Львові й Острозі, насправді, заснування друкарень у цих містах було пов’язано з потребами громадсько-політичного і культурного руху всієї України.
Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості. Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування.
У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання.
В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів.
1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою.
З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д.
Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів. Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто. Іван Федоров прибув до Львова, коли тут активізувалася політична й культурна діяльність міщан, на передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, велася підготовка до реорганізації Львівського Успенського братства і заснування його школи. Дедалі більше ставало міщан, які мали великі книжкові збірки. Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про цю культурно-освітню діяльність львівських міщан, про їхню роль у суспільно-політичному русі, а тому мав підстави сподіватися, що саме у Львові знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Він не міг не знати, що у Львові жило багато кваліфікованих ремісників, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова *, але жодної книжки від неї не збереглося, в той час як відомо понад півтисячі примірників федоровських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні довести важко; якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі, була дуже малопотужною і короткотривалою.
Объяснение: