Сравните политические курсы т. рузвельта и в. вильсона. чем были они похожими? чем отличались?

Марк Юний Брут (лат. Marcus Junius Brutus; зима 85 года до н. э., Рим — 23 октября 42 года до н. э., у Филипп, Македония) — римский политический деятель и военачальник из плебейского рода Юниев, известный в первую очередь как убийца Гая Юлия Цезаря. На ранних этапах своей карьеры, в 50-е годы до н. э., считался видным оратором и получил почётный титул princeps iuventutis — «первый среди молодёжи». В гражданской войне между Цезарем и Помпеем встал на сторону последнего (49 год до н. э.). После битвы при Фарсале перешёл на сторону Цезаря и занял видное место в его окружении. Получил претуру на 44 год до н. э. и должен был стать консулом в 41 году. Несмотря на это и на близкие отношения с Цезарем (некоторые источники сообщают, что Гай Юлий мог быть его биологическим отцом), Брут стал одним из организаторов и непосредственных участников убийства диктатора, которое произошло 15 марта 44 года до н. э. Целью заговорщиков было восстановление республики, но они не получили поддержки в Риме и были вынуждены оставить Италию. Брут уехал в Македонию, где собрал армию для борьбы с политическими наследниками Гая Юлия — Марком Антонием, Октавианом и Марком Эмилием Лепидом, создавшими Второй триумвират. Он разбил цезарианского наследника Иллирии и силой заставил города Ликии дать ему денег и солдат. Объединившись с Гаем Кассием Лонгином, Брут сразился с главными силами врага при Филиппах в октябре 42 года до н. э. и покончил с собой после поражения.

Объяснение:

Іван Данилович Калита народився 1288 року, був сином московського князя Данила Олександровича і онуком Олександра Невського. Прозваний Калитою («калита» — «гаман для грошей») за багатство, яке йому вдалось накопичити, збираючи данину для Золотої Орди[5].

Головним напрямком його правління було зміцнення провідної ролі князівства московського (з 1317 року — «великого»[6]) серед сусідніх князівств, а також територіальна експансія. Частину земель він купував, а на удільні князівства Углич, Галич, Білозеро отримав ярлики у Орді[7]. Протягом свого правління мав вельми тісні контакти із ординськими ханами, надсилав хану, його дружинам та вельможам подарунки, сам часто їздив у Орду.

Виявив себе жорстоким, вправним, наполегливим правителем. Був вірним підданим Золотої Орди, за що отримував постійну підтримку татарських ханів. Не гребував використовувати в ході міжусобиць військо Золотої Орди. Спираючись на підтримку ординців, зумів послабити свого основного супротивника — Велике князівство Тверське. Зокрема, звів наклеп на князя Олександра, якого з сином Федором після суду в хана Узбека вбили в Орді. Іван Данилович наказав зняти дзвін з собору Твері та перевезти до Москви[8]. Також сприяв послабленню Новгородської та Псковської республік.

Зміцненню авторитету Івана Даниловича саме як московського князя сприяло перенесення на початку його правління (1325) резиденції митрополита Київського і всія Русі Петра Ратенського з Владимира на Клязьмі до Москви. Також князь упорядковував норми феодального права, податкову систему, сприяв розвиткові торгівлі.

Заклав церкву Успіння Богоматері 1326 року в Москві — першу значну кам'яну споруду міста[9].

У російську історіографію увійшов як перший «збирач російських земель». Перед смертю прийняв чернечий постриг з ім'ям Ананія та схиму. Помер у 1340 році в Москві

Объяснение: