Что может заинтересовать современного читателя в комедии недоросль

Рассмотрение актуальных вопросов настоящего времени. таких как лень, неграмотность и тому подобное

Остап и андрий — родные братья, но они сильно отличаются друг от друга. остап обладает твердым характером, это становится ясно уже в самом начале повести. годы, проведенные в бурсе, закалили юношу. остап «никак не избавлялся неумолимых розг. естественно, что это должно было как-то ожесточить характер и сообщить ему твердость, всегда отличавшую козаков». остап считается верным товарищем, он прост и одновременно справедлив по отношению к другим. «он был суров к другим побуждениям, кроме войны и разгульной пирушки; по крайней мере, никогда почти о другом не думал». из такой характеристики становится ясно, что остап во многом похож на своего отца — он так же мало привязан к мирной жизни, поэтому с легкостью готов оставить ее ради сражений. единственное, что расстраивает и трогает его, — это слезы матери.                андрий на первый взгляд мало отличается от остапа. он так же силен, умен и смел. но все же отличия есть. гоголь говорит о нем: «младший брат его, андрий, имел чувства несколько живее и как-то более развитые». он был изобретателен, и это нередко ему избегать наказания во время обучения в бурсе. «он также кипел жаждою подвига, но вместе с нею душа его была доступна и другим чувствам». с самой ранней юности андрий начал ощущать «потребность любви». в этом он резко отличается от своего брата. остап был прежде всего суровым воином, андрий был более привязан к мирной жизни, полной разнообразных наслаждений.                именно любовь заставляет андрия совершить преступление. первоначально его трудно осуждать, ведь он хочет женщине, умирающей от голода. служанка панночки говорит молодому козаку: « сказала мне: «ступай скажи рыцарю: если он помнит меня, чтобы пришел ко мне; а не помнит — чтобы дал тебе кусок хлеба для старухи, моей матери, потому что я не хочу видеть, как при мне умрет мать. пусть лучше я прежде, а она после меня».                могли добрый человек, имеющий в сердце хоть немного сострадания, отказать в такой просьбе? тем более что исходит она от женщины, которая оставила глубокий след в сердце мужчины? и андрий совершает преступление, переходит насторону врага. примечательны его слова, которые выражают его отношение к отчизне: «а что мне отец, товарищи и отчизна? — сказал андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречная осокорь, стан свой. — так если ж так, так вот что: нет у меня никого! никого, никого! » — повторил                 андрий отказывается от своей родины, от верности своему народу, от отца и брата. «кто сказал, что моя отчизна украина? кто дал мне ее в отчизны? отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее всего. отчизна моя — и все, что ни есть, , , погублю за такую отчизну! »                андрий влюбился в прекрасную женщину и готов ей служить до последней капли крови. это качество могло бы быть достойно восхищения, но в данном случае любовь не может выглядеть благородной и возвышенной. из-за любви козак предает свою отчизну.                андрий начинает сражаться на стороне врага против своих вчерашних друзей и соратников. и если у читателя была какая-то симпатия к нему, она сразу же исчезает. смерть выступает достойным наказанием для человека, совершившего такое предательство. андрий принимает смерть от своего отца. и это трагичный момент. человек не должен убивать своих детей, потому что именно дети являются надеждой на продолжение его рода, а значит, и самой жизни. в повести тарас теряет своих сыновей.                они были совершенно разными, но оба погибли. один погиб за родину, другой — за свою любовь. можно по-разному относиться к остапу и андрию, но нельзя не признать, что их судьбы одинаково трагичны.

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер… гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так, що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?..

Объяснение: