Напишите маленькую сказку про положительные и отрицательные числа

Жили были положительные и отрицательные цифры в деревне под названием . но однажды случился потоп и все цифры смыло. конец.

"Деревенская фотография - своеобычная летопись нашего народа, настенная его история" - фраза, которую произносит герой автобиографического рассказа советского писателя Виктора Астафьева "Фотография, на которой меня нет" мальчик Витя. История российской деревни, ее быта, судьбы людей запечатлены на старых деревенских фотографиях. Редки были визиты фотографов в глубинку, оттого так ценны эти фотографии. Вся деревня, от мала до велика собраны на старой групповой деревенской фотографии - сколько судеб людей, трагических и героических на одном потертом снимке. Вглядываясь в лица людей на деревенской фотографии, видишь историю России как она есть, реалистичную, собранную по крупицам в мельчайших деталях. Ни рассказы, ни научные исторические статьи не дадут нам такого живого представления о том, как жила раньше деревня, какими были люди, как одевались, какие были их дома, быт. И самое важное, вглядываясь в лица людей, мы видим в них ожившую на мгновение историю.

автор во выбрал этот ответ лучшим

комментировать

в избранное ссылка отблагодарить

3

Божья коровка [147K]

2 года назад

Вот та деревенская фотография, на которую не попал автор рассказа - мальчик Витя. Несмотря на то что его нет на этом снимке, он у него есть и память о том времени, когда дети с нетерпением ждали, когда приедет фотограф по приглашению учителя, чтобы запечатлеть на бумаге лица всех деревенских детей - учеников Овсянской школы.

Время-то ушло невозвратно, а память сохранила все те переживания. Фотография та, да и подобные этой - это наша общая история, которая складывается из разных судеб, событий.

Фотографии лет передают нам и быт тех лет, лица наших предков, героев людей. Действительно, это своеобычная летопись, без прикрас, как есть, чтобы мы помнили и знали, как раньше жили.

комментировать

в избранное ссылка отблагодарить

3

Zolotynka [508K]

3 года назад

Данную фразу я понимаю буквально. Старые фото - это действительно летопись; жизнь, хранящаяся на этих пожелтевших снимках, - снята такой, какой она была - без прикрас и без неуклюжего лоска. Это не те фото, которые публикуют сегодня глянцевые журналы, когда за идеально-выверенным экстерьером невозможно разглядеть человеческое лицо. Эти фотографии будоражат душу - у каждого из нас дома они есть, только мы редко смотрим на них.

**

Астафьев обращается к нам, живущим сейчас и к тем, кто придет позже - эти снимки - самая большая ценность, относитесь к ним бережно, они не история, они - неприукрашенная история, тем более дорогая, что мы знаем и помним всех, кто на них запечатлен.

комментировать

в избранное ссылка отблагодарить

2

lady v [626K]

4 года назад

Этой фразой заканчивается необычайно трогательный и поучительный рассказ Виктора Астафьева "Фотография, на которой меня нет". Главный герой, мальчик, от чьего лица ведется повествование, не попадет на фотосессию, которую устраивает приехавший в деревню фотограф - он много катался в снегу и застудил ноги. Однако фотография, на которой запечатлена и школа, и учитель и многие его друзья, является очень ценной для уже выросшего мальчика. Он дорожит ее, потому что эта фотография одновременно и летопись деревенской жизни и память. А вдобавок, здание школы оказывается бывшим родовым гнездом героя, домом, который срубил его прадед и из которого потом прадеда выселили при раскулачивании. В те времена фотограф приезжал в деревни очень редко и все старались нарядиться в самые лучшие одежды, приукраситься, а сам процесс становился настоящим событием. Фотография - это застывшее время, она показывает то, как и чем жили люди в деревне, то есть как жил народ.

комментировать

в избранное ссылка отблагодарить

2

Nelli4ka [109K]

8 месяцев назад

Для меня эта фраза означает следующее: бывают различные исторические источники, устные и письменные, а вот фотография - это особый источник, своеобразная летопись, которая может без слов рассказать о наших предков.

Так, по деревенской фотографии мы можем увидеть, чем жили люди, живущие в деревне, и чем они занимались. По их одежде мы можем угадать род их деятельности, по их лицам определить общее народное настроение. Фотография может показать лицо нашего предка, показать, какие люди ему были близки или даже неприятны. Благодаря этому историческому источнику мы можем в кратчайшие сроки окунуться в ведь глаза довольно быстро обрабатывают любую информацию.

комментировать

в избранное ссылка отблагодарить

Знаете ответ?

добавить:ссылку|фото|видео|аудио|карту

0 нужна Смотрите также:

Виктор Астафьев, почему писатель рано остался сиротой , кто его воспитал?

Виктор Астафьев. Какая краткая биография для детей?

Виктор Астафьев. «Царь-рыба», сможете ответить на во теста?

Астафьев "Трофейная пушка": краткое содержание какое?

Астафьев "Сон о белых горах": краткое содержание какое?

Виктор Астафьев, в каких произведениях автор описывает своё детство?

Объяснение:

ответ: Да

Объяснение: П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?

Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини.

Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її.

Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.