Придумать рассказ остаться у разбитого корыта

                                              разбитое карыто

както раз я шел к своей бабушке чтобы починить карыто ,но бабушку дома я не застал . когда я вошел в доме был только дед который чинил карыто я решил ему , но он сказал чтобы я лучше сходил за лекарствами к бабушке я пошел в аптеку и встретил по пути бабушку я поздаровался с ней и мы пошли пить чай домой к тому времени дедушка уже починил карыто.

А) Великий майстер парадоксу Бернард Шоу невтомно дивував читачів оригінальністю, новизною та актуальністю своїх творів при чому не тільки англійців, але й весь світ. Так, широковідомими є такі крилаті вислови письменника як: “ніколи не чини із людьми так, як би ти хотів, щоб вони чинили з тобой. Вони можуть мати інший смак” або ж “ніколи не піддівайся спокусі. Це нахабство, коли ти собою задоволений та образа, якщо незадоволений”

Однією із комедій Шоу, слава якої сягнула світового рівня є “Пігмаліон” (1912-13), яка вже довгі роки не сходить з театральних підмостків та заставляє аудиторію сміятися, навіть якщо людина вже неодноразово вже бачила цю п'єсу. І хоча минуло багато десятиліть, вона, завдяки своїй безсумнівній оригінальності та художній витонченості, не може не користуватися увагою як глядачів і читачів, так і театральних критиків і літературознавців.

Загальновідомо, що, створюючи “Пігмаліон”, Б.Шоу поклав в основу давньогрецький міф про Пігмаліона. У давньогрецькій міфології Пігмаліон -- легендарний цар Кіпру, який цурався жінок і жив самотньо. У своїй самоті він зробив статую прекрасної жінки і закохався в неї. Пігмаліон звернувся з благанням до Афродіти, щоб вона оживила його творіння. Зворушена такою любов'ю, богиня виконала прохання. Галатея, яка ожила зі статуї, стала дружиною Пігмаліона і народила йому дочку. Відштовхуючись від відомого міфу, Б. Шоу створює полемічно загострену п'єсу, в основі сюжету якої -- парадоксальне, іронічне переосмислення давньогрецької історії про Пігмаліона і Галатею і про велику силу їхнього кохання.

Парадокс в такому підзаголовку, що сполучає прозові елементи з драматургічними, очевидний. Цей підзаголовок також має народжувати, виходячи зі змісту і традиції використання слова “romance”, деякі очікування, що збігаються з тим, що виникає у зв'язку із заголовком п'єси - “Пігмаліон”. Ефект невиправданих сподівань, у свою чергу джується в тому, що письменник руйнує передбачуваний як глядачами, так і критиками традиційний для роману фінал: Еліза вийшла заміж не за Хіггінса, як того можна було очікувати, а за Фредді, як вона й обіцяла у фіналі п'єси.        

Парадоксальність висловів, парадоксальні ситуації - все це Б. Шоу використовує для того, щоб розворушити читача та глядача, змусити його побачити протиріччя суспільного життя, звернути увагу на соціальні пороки та заразом посміятися над усім цим. Сміх - найсильніше зі знарядь критики в арсеналі художніх засобів Б. Шоу. Цей драматург не схильний піклуватися про природність та правдоподібність дії і драматичних ситуацій.

Б) За плином повсякденності, ми часто не маємо часу, щоб зупинитись і подумати, чи справді рухаємось у потрібному напрямку. Не приділяємо досить уваги дійсно вартісним речам, а розмінюємось на дрібниці. Врешті-решт, стаємо заручниками системи, яка вказує нам що і як робити.

“451 градус за Фаренгейтом” — це крик душі, такий собі мозковий струс, тільки не травматичний. Це книга-повчання, яка точно пробудить бажання врятувати світ від культурного занепаду і повної загибелі.

Рей Бредбері акцентує увагу саме на книгах. Він вважає їх збірниками людських помилок, які необхідно передавати наступним поколінням. І це так. Сьогодні справді є потреба у захисті літературної спадщини, ми перестаємо читати і, як наслідок, розвиватись. Необхідно замислитись, щоб не потрапити у ситуацію, коли читання книг стане протизаконним.

Прадавня людина вперше широко розплющила очі і зачудовано подивилася навколо себе. Коли вона вперше відчула себе людиною, то намагалася якось пояснити навколишній світ, такий для неї дивний, малозрозумілий і разом з тим жахливий. І для цього вона створила міф, казку. Серед постійної боротьби добра і зла, правди і кривди, людина вчилася жити. Як захистити себе від лиха, як застерегти іншого від нього? Такі питання поставали перед нею. І щоб відповісти на них, людина створила байку.

Леонід Глібов теж вирішує писати байки, бо в них можна висловити все те, про що говорити одверто з різних причин заборонено. У байках він викриває несправедливість і насильство, продажність суду, хабарництво, лицемірство, бореться зі злом.

Так, у байці "Лисиця-жалібниця" розповідається про лисицю, яка вихваляє гарне, справедливе життя в гаю. Вона картає котів, які безжалісні до птахів, ладні їх безневинних поїсти. За улесливими, медовими словами — "малесеньких", "безвинних", "як їх не жаліти" — приховується обличчя злої та хитрої людини. І на підтвердження цієї думки автор розповідає, що пташенята випали з гнізда, а Лисичка "прехорошенько їх поїла". В образі Лисиці автор засуджує лукавих, підступних, хитрих людей, які прикриваються хорошими словами, а насправді чинять зло.

Объяснение: