Сочинение на тему"когда хочется остановить мгновение? " аргументы брать из произведений , важно

Прочитай произведение Нагибина "Зимний дуб".Там 10 стр,кажется.Там ,короче, Анна Васильевна,из-за спешки и повседневных дел,не замечала всей красоты природы.Но когда ее ученик,показал ей все прелести окружающего мира ,стало понятно,что учительница больше не сможет смотреть на мир прежними глазами.Именно в этот момент она захотела остановить жизнь,чтобы полюбоваться этой красотой.

Кожна людина за своєю природою індивідуальна, своєрідна, неповторна. В кожного з нас своє призначення, мета, завдання.

       Іван Багряний в своєму романі "Сад Гетсиманський” пише такі слова: " Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – це найпідліша з усіх істот. Людина – це найнещасніша з  усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом. Та найдивнішим є те що всі ці три рубрики сходяться в одній людині.” Так, справді, з цим варто погодитися. Людина – найвеличніше творіння, завдяки своїм безмежним можливостям, своїй творчій натурі, розумовим якостям. Людина – найпідліша істота, тому що знає смак підступу, помсти, поразки. Людина – найбільш нещасна з усіх істот, тому що має багато, та не може отримати все.

Ми живемо колективі, займаємося певною діяльністю, отримуємо і втрачаємо те що для нас важливе. Кожного дня по-новому пізнаємо цей світ, людей, що знаходяться поряд, знову і знову знімаємо фільм за власним сюжетом. Недарма говорив Шекспір: " Весь світ – театр, а люди в ньому — актори."

       Різні життєві ситуації розподіляють нам свої ролі. Сьогодні ти на вершині слави, завтра – покинутий всіма чи можливо стоїш гаєш поряд, та це не так важливо, адже кожна чергова роль, кожна наступна репліка і змінена маска допомагає тобі зіграти цю роль наймайстерніше, відчути всі тонкощі  життя і залишитися в кінцевому результаті переможцем. В наших руках безмежні можливості для того, щоб бути кращим, питання лише в тому: чи використовуємо ми це? Людина істота талановита, та часто губить свій талант через інші, непотрібні речі, відкладаючи його на потім. Людина – унікальна за своєю природою та не завжди може розкрити своє істинне "Я", відчути свою неповторність.          Людина геніальна, та часто недооцінює своїї можливості і залишається наодинці з своїми думками, задумами та істинами.

      Як важливо, не зважаючи на всі насмішки долі та різноманітні життєві ситуації залишитися людиною з власними переконаннями і благородними, високими  намірами. Падаючи низько чи підносячи голову надто високо, не забувати про інших, кому зараз набагато важче, хто духовно вищий від нас: у будь-якій ситуації знаходити щось позитивне і не опускати рики від відчаю;  бачити прекрасне у кожному промінчику, листочку, кожному дні нашого життя і бути щасливим від того, що ти людина, Людина з великої літери.

"Людина доти й людина, допоки не втратила здатність бачити крім потворностей життя і його красу. Той, хто бачить це, може не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки і куди?...”( О. Гончар " Собор")

     Усі люди різні: веселі і життєрадісні, підступні і спокійні, добрі і відкриті, горді і злі, індивідуальні … Вони такі, якими робить їх це суспільство, кожен з нас творить його по-своєму, творить себе  і тих, хто його оточує. Всі ми неповторні, яскраві особистості. Бути людиною насправді звучить гордо. Кожен з нас сам визначає місце і роль в цьому суспільстві своїми вчинками, поведінкою та навіть думками. Ми повинні бачити в кожній людині яскраву особистість і починати потрібно безперечно з себе. Неможливо змінити весь світ чи запобігти тому, що повинно статися, можливо змінити відношення інших до себе, викликаючи повагу і захоплення, бути гідною людиною і розуміти, що саме це твоя найвища цінність.

Странная книга. Очень странная. Самая странная из всей трилогии. Вообще, каждая книга "Стального волоска" перешагивает в определенный этап времени и технического развития. "Бриг "Артемида"" - это царская Россия и парусные корабли, "Гваделорка" - это настоящее, медленно отходящее вдаль, с мобильниками-кирпичами и детством без видеоигр, а "Бабочка на штанге" - это медленно набирающее обороты будущее. С проблемами разбегающихся галактик и кафе-перекрестками миров. Настоящая подростковая фантастика.
И вот не знаю, почему, но из всех трёх именно "Бабочка на штанге" нравится мне менее всего.
Что-то в ней такое... неестественное.
Когда в "Ковре-самолёте" Олежка представляет, что ковёр взлетит, - и он взлетает, - я верю.
Когда мальчик в книге "Лётчик для особых поручений" в поисках клипера проходит сквозь параллельные миры, - я верю.
Когда "Рыцарь гордого Оленя" попадает на таинственный остров и знакомится с Синим Фламинго, - я верю.
Когда появляется привычный правильный мир, где мальчишка в летнем костюмчике никогда не скажет сестре, что она приемная, никогда не пойдет на урок религии по чьему-то велению и читает Мичио Накамуру, - я ещё верю. Но когда Клим и Чибис попадают в кафе, где официант - мальчишка-робот с душой, самолёт управляется компьютером с искуственным разумом и вполне реальным вредным характером, а часы начинают играть от искренней улыбки, и эту мелодию начинают повторять все вокруг, даже мобильные телефоны - я не могу поверить.
Что-то мешает. То ли взрослая (хотя какое там взрослая) рациональность мешает, то ли это оттого, что сами мальчики меня немного бесит. Бесит невыразительный, хоть и умный, сообразительный и честный Клим, и бесит манерный и обидчивый Чибис.
Всё же есть разница между ранним и поздним Крапивиным, как ни отрицай. Позднее творчество писателя потеряло что-то очень важное. В нём есть всё: мальчишеская душа, открытость, доброта, волшебные решения, отголоски и двери в другие пространства. Но герои в нём в три раза взрослее самих себя, и с тоской в глазах пытаются решить недетские проблемы, задаваясь недетскими вопросами о недетской философии Вселенной.
Волшебство в таких книгах вызывает неуместный резонанс, когда смотришь в книгу и видишь... полное несоответствие. И понимаешь, что мудрый Владислав Петрович, на самом деле, просто в ужасе от эволюции нашего мира. И этот ужас передается его героям. А герои передают его тебе. И ты, взрослый, переживший два десятилетия и с опаской разменявший третье, с отчаянием хватаешься за голову, ощущая болезненный шепот души: оглянись вокруг. Оглянись! 
И ты жмуришься, потому что хочешь этого меньше всего на свете. Оглянуться вокруг и понять, что вокруг хаос.

Такие книги, на самом деле, хороши для детей. Для подростков. Они заставляют их думать. Думать и понимать.
Но в этот раз что-то задело меня. Укололо. Не ожидала я от сказки такого предательства.

Тем не менее, не могу поставить книге низкую оценку. Рука не поднимается.
Надо прочитать что-нибудь более раннее.