Напишите сочинение по на тему, что дала дружба валеку и васе? это дети подземелья

Сюжет произведения строится на жизни и чувствах мальчика Васи, главного героя, - у него умирает мать, а отец замыкается в своем горе, отворачиваясь от ребенка. Пытаясь как-то разнообразить жизнь, Вася начинает подолгу бродить по родному городу. 
Во время одной из таких прогулок он знакомится с нищими обитателями старой часовни – Валиком и Марусей, детьми пана Тыбурция. Именно они становятся его настоящими друзьями, через них он постигает действительность жизни, смотрит на нее совершенно с другой стороны. 
Для Валика и Маруси дружба с Васей была большой радостью. Вася часто приносил детям яблоки из своего сада, угощал лакомством, которому они никогда не видели. Он развлекал Марусю, рассказывал ей сказки, устраивал веселые игры. При появлении Васи девочка «каждый раз хлопала в ладони, и глаза ее блестели искренним интересом» . Для Валика Вася был единым товарищем, которому он мог довериться. Для этих обездоленных детей сын судьи был светом в темном подземелье. Все тепло своей души он отдавал Валику и Маруси. Мальчик ощущал, что он нужен детям, его ждут, радушно встречают. Васю глубоко поразила тяжелая, голодная жизнь его маленьких друзей. Он искренне желал им чем-то сочувствовал, жалел. Он никак не мог понять, почему именно должен скрывать от других свою дружбу с Валиком и Марусей. То, как человек воспринимает других, раскрывает его собственную натуру. Вася - настоящий друг, который бескорыстно тем, кто этого нуждается в. Итак, правильно говорят, что человек сильный со своими друзьями. 
Трагическая смерть Маруси от тяжелой болезни становится не только этапом взросления Васи, но и неожиданно примиряет его с отцом.

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

У другій половині XVIII ст. набувають розвитку монументально-декоративне барокове малярство і водночас з ним – класицизм. Дві стильові тенденції – бароко і класицизм, стали провідними.

Однак за реальних тодішніх умов України, при унікальному розквіті барокового декоративізму в архітектурі та графічному оформленні книг, місця для класицизму в малярстві бути не могло. Середовище його не сприймало. Класицизм у малярстві не вирізнявся оригінальними рисами і не досягнув значного розвитку. Він став лише модним мистецтвом аристократії, для якої зацікавленість античністю була справою престижу, зводячись до зовнішнього естетичного споглядання. Консолідація буржуазної ідеології відбувається лише наприкінці XVIII ст.

У релігійному малярстві значних перемін не настало, хоча простежуються несподівані нововведення. Форма іконостаса залишилася традиційною, а кількість рядів поступово зменшувалась – без пасійного і навіть без апостольського. Оповідальні сцени (празничкові) зазнають іконографічних змін під впливом західноєвропейської гравюри. Характерним прикладом є іконостаси, створені Василем Петрановичем з Жовкви для Краснопущанського монастиря (40-ві роки XVIII ст., знищений пожежею 1899 р.) та Лукою Долинським для Юрської церкви у Львові (80-ті роки XVIII ст.). У них візантійська система значно поступається впливам європейського мистецтва.

Дещо конкретніше можна сказати про Остапа Білявського (1740-1804). З 1771 р. О.Білявський працює у Львові. Відомо, що він виконував іконостаси для Львова (Успенська церква) та у позальвівських селах; 1776 р. розмалював церкву св. Миколи в Крехівському монастирі, але з цієї спадщини нічого не збереглося. Найціннішою ділянкою його творчості є портрети. Він малював львівських міщан, інколи представників магнатерії та серію вірменських архієпископів (найслабша з творчого погляду). Деякі його твори, насамперед портрети, не зовсім класицистичні, оскільки ще позначені манірністю рококо. Однак до цих рідких явищ можна віднести лише кілька жіночих портретів: “Портрет Рищевської” (1781) та “Портрет дами з трояндами”. У названих портретах навіть простежується первісна свіжість і м’яка гармонія ослаблених кольорів, що зберігають відгомін розкішного колоризму недавнього минулого. Проте у численних портретах митця, переважно чоловічих, відсутній будь-який натяк на свободу живопису. Характерно, що О.Білявський виключав щонайменшу присутність власної пристрасті у виконуваних творах. Він прагнув створити індивідуальний характер, а загалом творив тип епохи, – у кожному портретному образі втримувалася своя міра типового. Епоха вимальовувалася за її представниками.

Объяснение:

Какой нравственный урок дает Марья Кирилловна Дубровскому, отказываясь ехать с ним?

( она человек слова, она держит слово, данное ею, а еще она религиозна).

Маша Троекурова - духовная родственница ещё одной героини Пушкина, Татьяны Лариной, “милого идеала” поэта по его собственному выражению. Собственно даже, это тот же самый персонаж, только с другим именем и в другой истории. Татьяна Ларина, как мы помним, точно так же ответила отказом любимому человеку на его запоздалое признание в любви:

Я вас люблю (к чему лукавить?),

Но я другому отдана;

Я буду век ему верна»

“Идеальная” женщина, по мнению Пушкина, должна приносить в жертву свою любовь (пусть даже самую большую, неповторимую и единственную в жизни) и возможное счастье своему долгу перед семейным очагом, мужем, детьми. Поэтому эти две романтико-героически­е натуры и поступили так, как они поступили.

Отвечая на вопрос о том, почему Маша Троекурова отказалась бежать с Дубровским, хочется обратить внимание на обычаи и нравы в российском обществе первой половины 19-го века.

Религиозные традиции были очень сильны в то время. Православие было одной из основ общества. Браку придавалось огромное значение, тем более браку, заключённому в церкви по православным канонам.

Как правило, если люди обвенчались, то это было уже на всю жизнь, разорвать эти узы было невозможно, особенно это касалось женщин и церковный брак Маша Троекурова воспринимала как что-незыблимое и окончательное. Так были воспитаны девушки и женщины того времени.

Видимо по этой причине, Маша Троекурова и осталась с князем Верейским, своим законным супругом.