Написати порівняльну характеристику ахілла та гектора "іліада"

Гектор — старший син царя Трої Пріама. Сильний, мудрий, найкращий воїн Трої. . В «іліаді» Гомер зображує події Троянської війни, пов’язані з гнівом Ахілла. Які були причини гніву героя? (Перший раз Ахілл розгнівався на Агамемнона за те, що той забрав у нього його полонянку Брісеїду. Розгніваний Ахілл припинив брати участь у війні. Вдруге Ахілла охопив гнів, коли від руки Гектора загинув на полі бою його найкращий друг Патрокл. Ахіллес охоплений почуттям помсти.

Боги радилися, яке прийняти рішення щодо героїв. Аж поки Зевс не поклав на терези два жеребки смерті, і жереб Гектора «вниз до Аїда схилився». Герої бігли попід стінами Трої «шляхом битим», повз дві криниці із гарячою і холодною водою. Ахілл постійно відганяв Гектора від брами. Почуття смутку від того, що війна зруйнувала мирне життя, коли збиралися троянські жінки для того, щоб випрати свої вбрання, щоб обговорити свої справи, поділитися новинами, посміятися, можливо, і пісні лунали біля джерел. Це було прекрасне мирне життя. Війна зруйнувала все.

Гомер зображує Гектора мужнім, доблесним воїном, патріотом і захисником Батьківщини: «…Але нехай уже не без борні, не без слави загину, Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!» Майже беззбройний Гектор звертається до Ахілла: «Не утікатиму я, не вженеш мені списа у спину! Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тільки Дасть тобі бог». На всі прохання Гектора не глумитися над його тілом після смерті Ахілл гнівно відповідає: «Не говори мені, Гекторе клятий, про жодні угоди!» «Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних. Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м’ясо Рвав би із тебе й сирим пожирав би, — таке ти накоїв…».

Ахілл убиває «божистого Гектора». Проте цього було недостатньо. Ахілл мститься Гектору і після смерті.  Безперечно, «Іліада» — це поетичний протест проти війни, яка руйнує не лише життя людей, але і спотворює їхні душі, робить «залізними» серця. Пісня «Двобій Ахілла і Гектора», яка має надзвичайно викривальний характер, логічно мала б закінчити поему, ідеєю якої є засудження війни. Гомер вірить у людину, в її добре серце, у те, що навіть жорстока війна не здатна вбити в людині почуття любові і співчуття.

Пріам, Зевсів нащадок, правитель Трої. Мав багато дітей, розумних і гарних. Та найдужче цар пишався старшим сином Гектором.

Віддаючи Пріаму тіло Гектора, Ахілл ніби виправдовується перед загиблим другом:

«О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш, Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому Батькові я, — не нікчемний за нього він дав мені викуп». Ахілл пригадав недолю свого батька і свою власну: «В домі своєму дітей, владущого роду нащадків, Син у Пелея один лише, коротковічний; я й нині Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко В Трої сиджу — і тобі, і дітям твоїм лиш на горе». В серці з’являється співчуття, жалість до свого батька, а потім усвідомлення горя, яке він завдав Пріаму, його дітям і троянцям. Безперечно, він віддав би тіло Гектора і без викупу.

Ахілл і Пріам домовляються про перемир’я, яке триватиме 9 днів. Гомер закінчує поему про війну описом миру, який наступає в душі головного героя і між воюючими народами.

Ми можемо лише уявляти цю картину. Після майже десяти років кровопролить настає короткий мир. За мурами Трої оплакують Гектора, а в таборі ахейців тиша. Зморені тривалою війною греки милуються високим небом, слухають спокійний плескіт хвиль і з сумом і тугою вдивляються вдалечінь. Там, далеко за морем, їхня рідна Греція, домівка, сім’я… І прокидаються в душах суворих воїнів добрі почуття…

Мир у серцях людей, мир між людьми і народами. Ось прекрасна мрія великого Поета. Мабуть, тому на заключних сторінках його «Іліади» немає пожежі Трої, руйнування цілого світу. Мрією про мир і вірою в Людину, яка здатна подолати зло в собі і навколишньому світі, закінчує Гомер свою безсмертну «Іліаду».

А.С. Пушкин написал стихотворение «Туча» в 1835 году. Скорее всего, он просто любовался природой после шумной грозы и увидел одинокую тучу, плывущую по уже ясному небу. Эта одинокая туча сподвигла его к написанию замечательного стихотворения.

«Туча» состоит из трех катренов. В первом катрене происходит кульминация. Автор говорит о туче, которая в одиночестве плывет «по ясной лазури». Здесь чувствуется уныние и тоска. Даже туча бросает «унылую тень». Присутствует много эпитетов, которые делают картину более живой и богатой.

Во втором катрене проявляется некая агрессия. Пушкин использует эпитеты, которые описывают бурю. Кругом гроза, раскаты грома и даже землю он называет «алчной». Туча в восприятии автора это что-то пугающее, грозное, нехорошее, страшное. Хотя при этом она напоила «алчную землю» водой, т.е. принесла живительную влагу.

В третьем катрене автор как будто смилостивился над одинокой тучей. Он говорит ей, что уже хватит, довольно, пора ей уходить. Здесь чувствуется умиротворение. Только что Пушкин говорил о страшной непогоде, а в третьем катрене спокойно просит тучу уйти.

Все стихотворение наполнено эпитетами, метафорами и сравнениями. По литературному направлению его можно отнести к романтизму. Размер «Тучи» – четырехстопный амфибрахий. Если говорить о стопе, то здесь используется трехсложная стопа, в которой ударение на втором слоге. В стихотворении несколько рифмовок: перекрестная, гиперхолостая и смежная.

В первой же строке стихотворения лирический герой прощается с морем («Прощай, свободная стихия!»). Это прощание — и с реальным Черным морем (в 1824 году Пушкина высылают из Одессы в Михайловское, под надзор отца), и с морем как романтическим символом абсолютной свободы, и с самим романтизмом.

Образ моря, бушующего и свободного, занимает центральное место. Сначала море предстает перед нами в традиционно романтическом духе: оно символизирует жизнь человека, его судьбу. Затем картина конкретизируется: море связано с судьбами великих личностей — Байрона и На­полеона.

В этом стихотворении происходит прощание поэта с романтизмом, с его идеалами. Пушкин постепенно обращается к реализму. В двух последних строках элегии море перестает быть роман­тическим символом, а становится просто пейзажем.

В элегии «К морю» поднимается традиционная для романтизма темаромантического бегства героя. В этом смысле его интересно сопоставить с одним из первых стихотворений романтическо­го периода в творчестве Пушкина «Погасло дневное светило...» (1820), где также возникает тема бегства. Здесь лирический герой стремится уйти в какие-то неведомые «волшебные края» (роман­тическое неприятие окружающей действительности), а в стихотворении «К морю» говорится уже о неудаче этого романтического путешествия