Надо сочинение. честного человека можно преследовать но нельзя обесчестить опираясь на роман капитанская дочка вас надо

Я учусь в школе . у нас есть ребята очень хорошие .однажды я спросил у друга знаешь ли ты что такое честность он ответил что знает . он мне ответил что у него мама и папа расказали что врать нельзя что надо говарить правду чтоб не случилась .это и есть честность.

Вечером у Стерса играли в карты. Среди собравшихся был Томас Гарвей, молодой человек, застрявший в Лиссе из-за тяжёлой болезни. Во время игры Гарвей услышал женский голос, отчётливо произнёсший: «Бегущая по волнам». Причём остальные игроки ничего не услышали.

Днём раньше из окна харчевни Гарвей наблюдал, как с парохода сошла девушка, державшаяся так, будто была одарена тайной подчинять себе обстоятельства и людей. Наутро Томас отправился выяснять, где остановилась поразившая его незнакомка, и узнал, что зовут её Биче Сениэль.

Ему почему-то виделась связь между незнакомкой и вчерашним происшествием за картами. Эта догадка окрепла, когда в порту он увидел судно с лёгкими обводами и на борту его надпись: «Бегущая по волнам».

Капитан Гёз, неприветливый и резкий человек, отказался взять Гарвея пассажиром без разрешения владельца — некоего Брауна.

С запиской Брауна капитан принял Гарвея почти что любезно, познакомил со своими Синкрайтом и Бутлером, которые произвели неплохое впечатление, в отличие от остальной команды, похожей больше на сброд, чем на моряков.

Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.

Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.

Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.