Кто знает рассказ каштанка? расскажите

Здравствуйте а я знаю

Основной сюжет произведения

У столяра Луки Александрыча была собака по кличке Каштанка, которая однажды потерялась. Дорогу домой Каштанка так и не нашла. Выбившись из сил, собака заснула у дверей подъезда какого-то дома, где её и нашёл новый хозяин – клоун, выступавший под псевдонимом Мистер Жорж. Каштанка попадает в цирк и получает новую кличку – Тётка.

У Мистера Жоржа были и другие животные: гусь Иван Иваныч, свинья Хавронья Ивановна и кот Фёдор Тимофеевич. Все эти животные были обучены различным трюкам, которым должна была научиться и Каштанка. Клоун подготовил новый номер с участием «Тётка». Но дебют Каштанки был сорван. Во время выступления собака узнала среди публики Луку Александрыча и его сына и бросилась к ним с радостным лаем. Каштанка вернулась к прежним хозяевам.

Проблематика произведения

Моє враження від новели рея бредбері "посмішка" коли я читаю новели рея бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети земля та її "хазяїв". письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. людство, з точки зору бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу землі, маленького куточку всесвіту, створеного богом для щастя людини. поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. планета спотворена останньою війною. міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. люди в якомусь лахмітті, брудні. вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. у них нема майбутнього. що ж у них залишилось? тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "мона ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. він не міг ганьбити красу. а далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. це апофеоз відлюдності. "у натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. схлипуючи, том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним сім'я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. у місячному сяйві том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив посмішку. вона лежала на його долоні. хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "посмішка, чудова посмі"дивіться також "усмішка" (повний текст) "усмішка" () розкажіть, якими були свята у городян (та інші запитання) біографія рея бредбері закривши очі, том продовжував бачити її в темряві. ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. а світ був так закінчується оповідання. страшна кінцівка, безутішна, як темна ні але автор ніби залишає шматочок надії. вона, надія, живе в серці дитини. воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. наполегливо звучить в цьому оповіданні думка достоєвського "краса врятує світ". бредбері стверджує, що у людства є надія. і вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. сучасність лякає мене — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. не дай нам, боже, дожити до таких часів!розповісти цвірінькнути поширити вподобати дивіться також: "усмішка" (повний текст) "усмішка" () розкажіть, якими були свята у городян (та інші запитання) інші шкільні твори до тексту "усмішка" біографія рея бредбiрi .

Григорий переживает смерть обеих женщин, о переживает
по-разному. Узнав, что на роковой шаг Наталью толкнул разговор с Аксиньей, рассказавшей его жене всю правду, Григорий "из горницы вышел постаревший и бледный; беззвучно шевеля синеватыми, дрожащими губами, сел к столу, долго ласкал детей, усадив их к себе на колени... " Он понимает, что виноват в смерти жены: "Григорий представил, как Наталья прощалась с ребятишками, как она их целовала и, быть может, крестила, и снова, как тогда, когда читал телеграмму о ее смерти, ощутил острую, колющую боль в сердце, глухой звон в ушах Как замечает автор: "Григорий страдал не только потому, что по-своему он любил Наталью и свыкся с ней за шесть лет, прожитых вместе, но и потому, что чувствовал себя виновным в ее смерти. Если бы при жизни Наталья осуществила свою угрозу - взяла детей и ушла жить к матери, если бы она умерла там, ожесточенная в ненависти к неверному мужу и непримирившаяся,
Григорий не с такой силой испытывал бы тяжесть утраты, и уж, наверное- раскаяние не терзало бы его столь яростно. Но со слов Ильиничны он знал,
что Наталья простила ему все, что она любила его и вспоминала о нем до последней минуты. Это увеличивало его страдания, отягчало совесть немолкнущим укором, заставляло по-новому осмысливать и свое поведение в нем... " Григорий, который ранее относился к жене безразлично и даже неприязненно, потеплел к ней из-за детей: в нем проснулись отцовские чувства. Он готов был одно время жить с обеими женщинами, каждую из них любя по-своему, но после смерти жены на время почувствовал неприязнь к Аксинье "за то, что она выдала их отношения и тем самым толкнула Наталью на смерть".