Поет зима - аукает, мохнатый лес баюкает стозвоном сосняка. кругом с тоской глубокою плывут в страну далекую седые облака. а по двору метелица ковром шелковым стелется, но больно холодна. воробышки игривые, как детки сиротливые, прижались у окна. озябли пташки малые, голодные, усталые, и жмутся поплотней. а вьюга с ревом бешеным стучит по ставням свешенным и злится все сильней. и дремлют пташки нежные под эти вихри снежные у мерзлого окна. и снится им прекрасная, в улыбках солнца ясная красавица весна. 1.как вы понимаете фразы лес баюкает, пташки малые, вихри снежные, у мёрзлого окна. 2. какое чувство лирического героя передано в начале стихотворения? 3. какой сон снится герою?

Лирический герой стихотворения Есенина 'Поёт зима - аукает...' описывает картины зимы, которые, вероятно, наблюдает из окна. В первой части произведения чувствуется умиротворение и спокойствие ('баюкает', 'плывут', 'ковром шелковым стелется'). Далее лирический герой обращает внимание на замерзших пташек, жалеет их ('как детки сиротливые'), 'голодных' и 'усталых', которые жмутся друг к другу, чтобы сохранить хоть 

«Береги честь смолоду» — это пословица, смысл которой в том, чтобы не совершать поступков, оскорбляющих человеческое достоинство. Таким образом, достойное поведение нужно не столько для того, чтобы сохранить хорошую репутацию в обществе, сколько для собственного спокойствия.

Эпиграфом к повести Пушкин выбрал старинную русскую пословицу. Ее смысл раскрывается читателю по ходу повествования. Трагические события, участником которых стал рассказчик, демонстрируют, как меняется человек перед лицом опасности, если у него нет самого главного - нравственного стержня.

Мелкие подлости Швабрина, человека, позволившего себя забыть, что такое честь, постепенно трансформируются в настоящее предательство - ужасное в своем нравственном убожестве.

Поступки Гринева, в основе каждого из которых всегда лежали твердые нравственные принципы, даже в условиях войны (а Пушкин рассматривает бунт Пугачева не как восстание, а как бесчеловечную войну) не становятся менее благородными.

Он смело смотрит в глаза Пугачева, отказываясь присягать ему, самозванцу. Он готов умереть, но не запятнать самое дорогое, что у него есть, - свою честь - низким предательством.

Жизнь с запятнанной репутацией подойдет только для швабриных, подавляющее большинство русских людей не смогут жить без самоуважения. Потеря чести по любой причине - путь в никуда.

Думаю, в этом и состоит смысл эпиграфа к "Капитанской дочке".

Валер'яна Підмогильного називають автором інтелектуальної прози, суть якої полягає в тому, щоб цілісно поєднати художній стиль, філософські роздуми й узагальнення та розкриття психологічних проявів особистості. Власне, творчість Підмогильного і започаткувала інтелектуально-психологічний напрямок у розвитку модернової української прози початку XX ст. Пам'ятаймо, що для модернізму характерними рисами є певна зосередженість на окремій особистості, розкриття її особливостей через нові, нетрадиційні художні засоби. Головний герой твору В. Підмогильного — це людина з її особливим характером, вмотивованою поведінкою за різних життєвих обставин. Автора приваблює можливість аналізувати найтонші порухи душі людини, що пов'язані зі свідомими чи підсвідомими діями. Отже, саме творчість Валер'яна Підмогильного засвідчила, що українська література може бути прочитана в загальноєвропейському контексті й мати своїх прихильників не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу.
Роман "Місто", написаний у 1927 році, — перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей твір поєднав у собі національні традиції з європейським психологізмом. У центрі — проблеми взаємин міста й села, становлення нової творчої особистості. Розповідь подана через душевні та інтелектуальні пориви Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Перед нами постає образ кмітливо ї людини, яка чітко складає характеристики людей. Перші його знайомства — це крамар ("Дивак, бур'ян, сміття, що зникає без сліду й згадки") та вчитель ("...він і так уже мертвий, як латина, що тільки дідькові потрібна") — дають йому підстави не тільки для роздумів, але й для певного дослідження: яке ж воно — місто. Герой твору сповнений рішучості й упевнений у тому, що він завоює місто, бо воно для нього "старий порох, що треба стерти". Про міщан він мислить ще категоричніше: "їх треба вимести геть, розчавити... і на їх місце прийдуть інші". Блукаючи Хрещатиком ігаючи за натовпами людей, міркуючи про те, скільки хлопців і дівчат з'явилися в містах, Степан доходить висновку: "В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту".