Сочинение с пословицей: бесполезно носить дрова в лес

Бесполезно носить дрова в лес"- эта пословица означает, что бесполезно заниматьсь ненужной, бесцельной работой. В лесу деревьев много, а ты еще туда их возишь. Смысл этой пословицы заключается в том, что не все дела дельные. Многие люди бесцельно тратят свое драгоценное время на абсолютно бесполезные дела, работы, вещи...А ведь это время можно потратить с умом и пользой...Например: ученику нужно делать уроки, а он,понимая, что их все таки придется в конце концов сделать начинает "тянуть кота за хвост" - перебирает какие то вещи, бесцельно листает книги, но самое главное не принимается за работу.А ведь куда проще все сделать, а потом отдыхать. Вот об этом и говориться в пословице "Бесполезно носить дрова в лес".

с восьми лет воспитывался в Кадетском корпусе (закрытом военном училище для детей дворян) и «выпущен был корнетом в гвардию» . Отец не жалел денег для его приличного содержания, и Владимир вел в Петербурге жизнь, принятую в его кругу: был расточителен, позволял себе роскошные прихоти, играл в карты и «входил в долги» , не заботясь о будущем, надеясь рано или поздно найти богатую невесту. Но однажды он получил из дома письмо с тревожными известиями, и с этого дня жизнь его круто изменилась. Несмотря на то, что Владимир мало знал своего отца, он был к нему «романтически» привязан и готов был уйти ради него в отставку.

Объяснение:

Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.