Найдите кодекс рыцарской чести, действовавший в средневековье. выпишите из него 5 самых важных, на ваш взгляд, правил, которые понять позиции героев в романе "айвенго".

Благородство рыцаря. Лишенный наследства разговаривает с оруженосцами тех, кто устроил турнир, на котором он получил столько лавров. По закону ратного поля рыцарь, который одержал победу, забирает коня, оружие или получает за них выкуп. Рыцарь Лишенный Наследства четырем оруженосцам сказал, чтобы они передали благородным рыцарям привет и его намерение взять выкуп, но он возьмет только половину всей суммы. Оруженосцу же Бриана де Буагильбера ответил, что не возьмет ни снаряжений, ни выкупа, так как их бой еще не закончился, и они еще встретятся: что де Буагильбер сам вызвал рыцаря Лишенного Наследства на смертный бой, и забыть это тяжело. И прибавил, что считает де Буагильбера своим смертельным врагом. Оставшись наедине со своим слугой, рыцарь Лишенный Наследства сказал: «До сих пор... честь английского рыцарства не страдала от моих рук».

После ранения за Айвенго присматривала Ребекка восемь суток, и рыцаря положили на конные ноши, переправляя из дома, где временно жил Исаак, отец Ребекки. Встретились по дороге с де Бри и его товарищами. Айвенго назвался, когда де Брассе увидел ранения рыцаря, так как подумал, что попал в плен саксонским разбойниками Брассе, соблюдал суровых понятий о рыцарском достоинстве, которые запрещало любое насилие над рыцарем, который был в бес состоянии. А учитывая то, что перед ним был его соперник, де Брассе приказал слуги отнести его в одну из отдаленных комнат замка.

Когда раненный Айвенго оказался в замке у Фрон де Бефу и за ним присматривала Ребекка, началась осада замка. Айвенго так хотелось быть с теми, кто сейчас там, в бою. Он говорит девушке, что быть бездействующим, когда рыцари бьются с врагами, это для него настоящее мучение. «Ведь бой - за хлеб насущный, дым битвы - тот воздух, которым мы дышим. Мы не живем и не желаем жить иначе, как окруженные ореолом победы и славы! Такие законы рыцарства, мы поклялись их выполнять, и жертвуем ради них всем, что нам дорого в жизни». А потом он прибавил, что рыцарский дух учит царей ценить свою жизнь несравненно ниже достоинства, пренебрегать любыми неприятностями, заботами и страданиями, не страшиться ничего. «Рыцарство - это источник чистейших и самых благородных отношений, опора угнетенных, защита оскорбленных, оплот против произвола властителей! Без него дворянское достоинство было бы пустым звуком. И власть находит лучших покровителей в рыцарских копьях и мечах!»

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, пошук історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи у фантастику. Романтизм призвів до появи романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так, як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Романтизм в літературі Редагувати
XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.

У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Харківський осередок
Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—1843), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно

Я не очень любила читать, но эта сказка была зачитана мною до дыр. Мне казалось, что Грин писал ее только для меня. Вечером я ложилась на диван, брала в руки любимую книгу, и мои мысли путались. Я представляла, как Ассоль слушает старика Эгля. Добрый старик, которого девочка приняла за волшебника, предсказал ей счастливую судьбу — принца, который приплывет к ней на таинственном корабле с алыми парусами. Старик заставил поверить в сказку Ассоль и меня. И невозможное случилось: через много лет сказка обернулась явью. Любовь Ассоль и нашедшего ее Артура Грея глубоко выстрадана не сказочной, а настоящей человеческой мечтой о счастье. Отец Ассоль так и не сумел накопить приданное своей дочери после десяти лет работы в море. Не принесли ему богатства и искусно сделанные его руками детские игрушки. Однако нелюдимый старик сумел передать своей дочери любовь к морю, природе, к жизни.

Книга Грина — это сказка о том, что мечты должны сбываться. Сбылась и моя мечта побывать в МДЦ «Артек».

Я часто приходила на берег моря и вспоминала свою любимую книгу. Мне казалось, что именно к этому берегу приплыл давным-давно парусник с алыми парусами. Я представляла себе Артура Грея — отпрыска богатой семьи, который вместо спокойной жизни решил связать судьбу с морем и стать капитаном корабля.

Надеюсь

Сделай ответ лучшим