Напишите мини сочинение (от 100 слов) чья любовь сильнее мастера или маргариты и почему?

Я считаю, что любовь Маргариты сильнее.Свое мнение я могу обосновать так:
Маргарита,живя в достатке, имея состоятельного, любящего мужа, отказалась от обеспеченной жизни в пользу Мастер.Смотря же на Мастера , складывается впечатление, что ему ничего не было нужно.Он легко от всего отступался.Даже от своего произведения о Понтии Пилате он отступился и сжёг его.В конце романа Булгакова мы можем наблюдать , что Маргарите дарован свет, но она отказывается от него и идёт вместе с Мастером в вечный покой.

И. С. Тургенев был одним из передовых людей своего времени. Он осознавал, что для того, чтобы завоевать право называться народным писателем, мало одного таланта, нужно «сочувствие к народу, родственное к нему расположение» и проникаться сущностью своего народа, его языком и бытом» . В сборнике рассказов «Записки охотника» описывается крестьянский мир очень ярко и многогранно.

Во всех рассказах присутствует один и тот же герой — дворянин Петр Петрович. Он очень любит охоту, много путешествует и рассказывает о случаях, которые с ним произошли. Встречаемся мы с Петром Петровичем и в «Бирюке» , где описывается его знакомство с загадочным и мрачным лесником по прозвищу Бирюк, «которого все окрестные мужики боялись как огня» . Встреча происходит в лесу во время грозы, и лесник приглашает барина к себе в дом укрыться от непогоды. Петр Петрович принимает приглашение и оказывается в старой избе «из одной комнаты, закоптелой, низкой и пустой» . Он замечает мелочи невеселого существования семьи лесника. Его жена «с прохожим мещанином сбежала» . И остался Фома Кузьмич один с двумя маленькими детьми. Старшая дочь Улита, сама еще ребенок, нянчит малыша, баюкая его в люльке. Бедность и семейное горе уже наложили отпечаток на девочку. У нее понурое «печальное личико» , робкие движения. Описание избы производит гнетущее впечатление. Все здесь дышит печалью и убогостью: «изорванный тулуп висел на стене» , «лучина горела на столе, печально вспыхивая и погасая» , «в углу валялась груда тряпок» , «горький запах остывшего дыма» витал повсюду и мешал дышать. Сердце в груди Петра Петровича «заныло: не весело войти ночью в мужицкую избу» . Когда дождь лесник услышал звук топора и решил поймать нарушителя. Барин пошел вместе с ним.

Вором оказался «мужик мокрый, в лохмотьях, с длинной растрепанной бородой» , который, по-видимому, не от хорошей жизни пошел на воровство. У него «испитое, морщинистое лицо, нависшие желтые брови, беспокойные глаза, худые члены» . Он умоляет Бирюка отпустить его с лошадью, оправдываясь, что «с голодухи… детки пищат» . Трагичность голодной крестьянской жизни, тяжелого быта предстает перед нами в образе этого жалкого отчаявшегося человека, который восклицает: «Пришиби — один конец; что с голоду, что так — все едино» .

Реализм изображения бытовых картин жизни крестьян в рассказе И. С. Тургенева впечатляет до глубины души. И вместе с этим перед нами встают социальные проблемы того времени: бедность крестьян, голод, холод, вынуждающие людей идти на воровство.

Бирюк- личность цельная, но немного трагичная. У него свои взгляды на жизнь, но иногда и им приходится изменять. Он не понимал, почему крестьяне относятся к воровству как к чему-то обыденному. «Вязанки хворосту не даст утащить», - говорил крестьянин на сборище, как будто у него на это было полное право.

Крестьяне так говорили, потому что были безграмотны и жили впроголодь. Но Фома ведь тоже жил бедно: «Изба лесника состояла из одной комнаты, низкой и пустой, без полатей и перегородок» .

Если бы он сам воровал лес, то жил бы не в ветхой избушке, а в большом сосновом доме. Но он чётко выполнял свою работу и просил только немного дров, чтобы «колоть на лучину» и топить печь. Это определяет его черты - преданность своему делу, трудолюбие, бескорыстие. Фома определённо знает, что если все начнут воровать лес, то станет хуже для всех – леса не останется вовсе, и поэтому он всё же старается отучить крестьян от такого занятия. Но иногда его уверенность подрывается, как и случилось в рассказе – стало жаль несчастного воришку. Кузьмичу выпал нелёгкий жребий – колебаться между чувствами и своими принципами до конца жизни.

Объяснение:

Объяснение:

З цими словами він пройшов крізь стіну, захоплюючи за собою Скруджа, й вони опинилися на відкритій сільській дорозі, обабіч якої лежали поля. Місто сховалося з очей, зникло безвісти. А разом із ним розсіялися морок і туман. Був холодний, ясний, зимовий день, і сніг укривав землю.

– Боже милостивий! – вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й озираючись довкола. – Я тут ріс! Я бігав тут хлопчаком!

Вони пішли дорогою, де Скрудж добре знав кожен закрут, кожен поштовий стовп, кожне дерево. Нарешті вдалині зринуло невелике містечко з церквою, ринковим майданом і мостом над примхливо звивистою річкою. Їм зустрічалися кудлаті конячки, що бігли легкою риссю, несучи на своїх спинах хлопчаків; і ті перемовлялися з іншими хлопчаками у візках і бричках, якими правили фермери. Всі вони були дуже щасливі, всі окликали один одного, і над полями лунав такий веселий гомін, що морозне повітря, здавалося, тремтіло від сміху, радіючи їхнім веселощам.

Із цими словами Скрудж-дитина немов підріс на очах, а кімната, в якій вони опинилися, стала ще темнішою й бруднішою. Панелі в ній розсохлися, віконні рами розтріскались, а від стелі відвалилися шматки штукатурки, оголивши дранку. Але коли і як це сталося, Скрудж знав не більше, ніж ми з вами. Він знав лише, що так і мусило бути, що саме так усе й було. І знову він був тут сам-один, тоді як усі інші хлопчаки розійшлися додому на веселі канікули.

Вони увійшли. І побачили старого джентльмена в перуці, який сидів за настільки високою конторкою, що якби вона була бодай іще на два дюйми вищою, його голова вперлася б у стелю

Слова ці не стосувалися Скруджа, а навколо не було ні душі, – проте вони негайно справили свій уплив, і Скрудж знову побачив самого себе.

Але тепер він був уже значно старший – у розквіті літ. Риси обличчя його ще не стали настільки різкими й суворими, як в останні роки, але турботи й скнарість уже наклали відбиток на його обличчя. Неспокійний, жадібний блиск з’явився в очах, і було зрозуміло, яка хвороблива пристрасть пустила корені в його душі і що станеться з ним, коли вона виросте і її чорна тінь поглине його всього.

Дух і Скрудж стояли вже на міській вулиці. Був різдвяний ранок, дуже морозно, і на вулиці звучала своєрідна музика, трохи різка, але приємна – це зчищали сніг із тротуарів і згрібали його з дахів; а хлопчаки захоплено гали, як, ефектно розсипаючись, падають на землю сніжні лавини.

На порозі дому Боба Кретчита Дух зупинився і з посмішкою покропив його житло зі своєї лампи. Подумайте лишень! Житло Боба, який заробляв усього якихось жалюгідних п’ятнадцять "бобів" на тиждень! Боба, який по суботах клав у кишеню всього лише п’ятнадцять матеріальних відповідників свого християнського імені! Проте Дух Нинішнього Різдва удостоїв свого благословення всі його чотири комірки.

Де ми? – запитав Скрудж.

Дух не затримався біля цієї хатини, а наказав Скруджеві міцніше схопитися за його мантію і полетів далі над болотом... Куди? Невже до моря?

Так, до моря.

Вони увійшли в місто – вірніше, місто, здавалося, раптово саме виросло довкола них і обступило їх зусібіч. І ось вони вже в центрі – на Біржі, в юрбі комерсантів, що снували туди-сюди, збиралися групами, поглядали на годинник, дзвеніли монетами в кишені, в роздумах крутили в руках масивні золоті печатки, – словом, усе було, як завжди, і все добре знайоме Скруджеві.

Дух зупинився біля невеликої групи ділків. Помітивши, що рука Привида вказує на них, Скрудж підійшов і став прислухатися до їхньої розмови.Привид рушив до виходу. Рука його вказував на вулицю, де щойно зустрілися двоє людей. Скрудж прислухався до їхньої бесіди, думаючи, що тут він знайде нарешті пояснення.

– Там, де живуть рудокопи, які працюють у надрах землі, – відповів Дух. – Але й вони не цураються мене. Поглянь!

Випиши що вважаєш потрібним