Моральний вибир героив твору " дорогою циною "( украинский шрифт не работает)

Остап, вихований на розповідях діда про славне козацьке минуле, увібрав у себе всі найкращі риси: честь, мужність, відвагу: «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких Остап слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». Він не раз закликав до боротьби с панами інших селян, нагадуючи, що не так давно минули ті часи, коли українці боролися за свої права: «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив   віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що…» Однак його ідеї не знайшли відгуку, але ворога в обличчі пана він таки знайшов. За таку свавільну вдачу, пан вирішив віддати Остапа у рекрути, розлучивши його таким чином з коханою Соломією, котру тим часом насильно видав заміж. Так кріпацьке життя суперечило життєвим принципам волелюбного Остапа, тому він вирішив втекти: «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном». Остап є уособленням справжнього чоловіка, здатного нести відповідальність за себе й кохану людину. Соломія «Дорогою ціною» Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. Не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, Соломія вирішує йти за Остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в Бессарабію: «Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». На цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди».    Вона готова тягнути Остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапу не мала меж: «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…» Образ Івана Котигорошко «Дорогою ціною» Цікавим є також персонаж Івана Котигорошка, з яким втікачі познайомились у табори біля переправи. Йому притаманні риси воїна: безстрашний, сміливий, той, ще не боїться смерті: «Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра.. Раз вмирати — не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш». Він не кинув Остапа напризволяще, коли його схопили козаки, що відловлювали селян-втікачів. Справжня мужність, схильність до взаємовиручки – ось ті благородні риси, якими наділено Івана і через яких його було позбавлено життя. Він загинув як справжній воїн – у бою. Трагічний фінал цієї повісті підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробувань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хвилин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.

Алые паруса» – произведение, которое стало символом первой чистой любви. Сюжет произведения строится на том, как девочка ждала своего принца. К этой истории не маленькое отношение имеет отец девочки – он сыграл в ее жизни

Характер Лонгрена из «Алых парусов» красив и полон достоинств. Он молчалив и разумен. Всю свою жизнь он посвятил дочери. Его выбор в вопросе Меннерсу говорит о том, насколько сильно он переживал о смерти жены. Он не стал мстить Лонгрену собственноручно, но при возможности отказался от того, чтобы человека, который не стал его жене. Молчание – золото. Именно такую поговорку можно назвать характеристикой Лонгрена.

Лонгрен – моряк. Отправившись в плавание он пропустил рождение дочери. Но его жена тяжело перенесла роды и все деньги ушли на лечение. Она отправилась к лавочнику Меннерсу за но тот потребовал за деньги слишком высокую цену – честь Мери. Она не согласилась и была вынуждена отправиться в город, где хотела заложить кольцо. По дороге женщина простудилась и вскоре умерла. Лонгрен был вынужден оставить плавания, чтобы заботиться о дочери.

Но однажды Меннерс попал в шторм. Лонгрен видел это, но не стал предателю, молча стоя и наблюдая за его гибелью. Он сказал лишь о том, что его жена также погибла, нуждаясь в Жители города узнали об этом бездействии из уст умирающего трактирщика и с тех пор считали Лонгрена настоящим предателем.

Подробнее: https://obrazovaka.ru/sochinenie/alye-parusa/longren-ego-sudba-i-harakter.html

1924, 1 мая – родился в селе Овсянка Красноярского края.

1931 – после смерти матери воспитывается в семье бабушки, потом с отцом и мачехой переезжает в Игарку и вскоре оказывается в детском доме.

1942 – идет добровольцем на фронт.

1943 – награжден медалью "За отвагу".

1945 – демобилизация. Уезжает на Урал, в город Чусовой. Работает слесарем, учителем, кладовщиком.

1951–1955 – работа в редакции газеты "Чусовой рабочий", где опубликован в 1951 г. рассказ "Гражданский человек" (впоследствии этот рассказ будет назван "Сибиряк").

1953 – выход первой книги рассказов для детей – "До будущей весны".

1956 – выход рассказа "Васюткино озеро".

1957 – спецкор Пермского областного радио.

1958 – принят в Союз писателей СССР.

1959–1961 – учеба на Высших литературных курсах в Москве.

1962 – переезд в Пермь.

1969 – переезд в Вологду.

1971 – повесть "Пастух и пастушка", задуманная еще в 1954 году, опубликована в журнале "Наш современник", №8.

1975, 23 декабря – за книгу повестей «Перевал», «Последний поклон», «Кража», «Пастух и пастушка» удостоен Государственной премии РСФСР имени М.Горького в области литературы (Постановление Совета Министров РСФСР 23.12.1975 № 674)

1976 – в журнале «Наш современник» в номерах 4,5 и 6 впервые полностью опубликовано повествование в рассказах "Царь-рыба", (кроме рассказа «Дамка», опубликованного тогда же в еженедельнике «Литературная Россия»), в 1978 году удостоенная Государственной премии СССР.

1977 – в Москве в издательстве «Молодая гвардия» выходит сборник повестей «Мальчик в белой рубахе», где помещены «Последний поклон» и первое книжное издание «Царь-рыбы». Тираж 150 тысяч экземпляров.

1978, 19 октября – за повествование в рассказах "Царь-рыба" присуждена Государственная премия СССР 1978 года в области литературы. (Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР 19.10.1978 № 852)

1979–1981 – в издательстве "Молодая гвардия" выходит собрание сочинений Астафьева в 4-х томах.

1980 – возвращение на родину – в Красноярск.

В Москве в издательстве «Советский писатель» в серии «Библиотека произведений, удостоенных Государственной премии СССР» выходит повествование в рассказах «Царь-рыба».

1981 – в Москве выходит пьеса В.П.Астафьева «Сон о белых горах» по повести «Царь-рыба».

7 августа – Указом Президиума Верховного Совета СССР за заслуги в развитии советской культуры, литературы, искусства награждён орденом Дружбы народов.

1988 – опубликован роман "Зрячий посох", удостоенный в 1991 году Государственной премии СССР (работал над романом с 1978 по 1982).

1989 – присвоено звание Героя Социалистического Труда.

1989–1991 – был народным депутатом СССР.

1992–1994 – печатается роман "Прокляты и убиты" (кн.1-2, не окончен; в марте 2000 писатель сообщил о прекращении работы над романом).

1999 – награжден орденом "За заслуги перед Отечеством" II степени.

2001, 29 ноября – умер в Красноярске. Похоронен в с. Овсянка.