Как впечатления детства отразились в творчестве шмелёва? проследите влияние религиозного воспитания на формирование художественного мира писатели.

Осінь того року, як завжди, була гнилою, сирою, дощовою. такий самий непогожий настрій був у джонсі, молодої художниці. вона захворіла на пневмонію і цілими днями лежала в ліжку, а перед її очима була глуха стіна. вигляд фарбованого залізного ліжка, цегляної стіни за вікном, що обридла до нестями, ще більше погіршив настрій хворої. вона не спроможна була змінити становище, що склалося: джонсі не могла покинути кімнату хоча б на деякий час. хвороба прикувала її до ліжка, від високої температури у неї паморочилось у голові, темніло в очах, їй здавалося, що вона помирає. доглядала її подруга сью. лікар скав сью: «у неї один шанс. і цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити…» сью всіляко намагалася підбадьорити подругу, виконуючи поради лікаря, алі все було марно. джонсі байдуже дивилася на плющ за вікном, який щодня скидав листя і рахувала ті, що залишилися. вона сказала подрузі, що коли впаде останній листок, вона помре. сью впала у відчай. звісно, тут річ була не в останньому листку плюща, а в навіюванні. сью повірила, що так воно і станеться, і вирішила в жодному разі не підкорятися цьому навіюванню, в яке примусила її повірити хвора джонсі. але як врятувати подругу? як не дати впасти цьому клятому останньому листку? сью вирішила звернутися по до старого художника бермана. у кімнаті у бермана «стояв мольберт із підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра». сью попросила бермана намалювати лист плюща на стіні будинка, що був проти вікна кімнати, де лежала хвора джонсі. спочатку він відмовився, кажучи, що це все примхи, але згодом зрозумів, що все занадто серйозно. наступного дня йшов дощ зі снігом. було холодно і вітряно. проте час узятися за роботу. і берман зробив все вчасно. коли джонсі попросила сью підняти штору, та стомлено послухалась. перед їхніми очима «на цегляній стіні ще виднів листок плюща. один-єдиний. темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі. неймовірна річ! цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер…» це був шедевр бермана, який «у мистецтві був невдахою… весь час він збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним працювати…» зараз перед очима джонсі і сью був справжній шедевр. подібних робіт в його творчому житті ніколи не було. вся сила цього малюнка була в тому, що він врятував життя реальної людини. цей намальований листок дав джонсі надію на одужання. і вона одужала, а берман помер: він наче виконав те, що йому було треба, до чого прагнув усією душею. намалював шедевр і помер. «сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер берман», — сказала сью подрузі. «він хворів тільки два дні. позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. його черевики й одяг геть промокли й були холодні, як лід. ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі…» які ж треба мати високі моральні якості, щоб пожертвувати своїм життям за ради одужання по суті чужої людини! цей листок на цегляній стіні берман намалював тоді, коли вітер зірвав останній листок з плюща. листок бермана став листком надії, сподівань на життя. зрозуміло, що створюючи свій шедевр, старий художник не думав про власну смерть. і для нього цей листок тоді теж був листком надії подробнее - на -

Троекуров — центральный персонаж повести а.с.пушкина «дубровский» (1832-1833), богатый, родовитый помещик, генерал-аншеф в отставке (в черновиках илья петрович нарумов, гаврила евграфович). троекуров — реально проживавший в нижегородском уезде помещик, владевший огромными вотчинами. в характере персонажа также много черт двоюродного деда пушкина — генерал-майора петра абрамовича , отличавшегося крутым нравом и необузданным темпераментом. в повести пушкина фигура т. важна. не случайно повесть начинается с его характеристики: «в быту кир ила петрович выказывал все пороки человека необразованного. всем, что только окружало его, он привык давать полную волю всем порывам пылкого своего нрава и всем затеям довольно ограниченного ума». для пушкина значим не бытовой облик т., а исследование природы «дикого барства» и тех неминуемых последствий, к которым оно приводило. невежественное дворянство, запечатленное фонвизиным, грибоедовым, филигранно-тонко описано пушкиным в «дубровском». именно с этим связан отзыв и.с.тургенева, восторгавшегося «эпическими силами» пушкина, которые сказались в создании лица троекурова (письмо к анненкову, 12 мая 1853). как свидетельствуют черновые рукописи, пушкин разрабатывал характер т. в повести весьма тщательно: постоянно проводятся параллели в судьбе и облике т. с его соседом-помещиком андреем гавриловичем дубровским. они оказываются как бы двумя ипостасями одного и того же лица, и двуединство их пушкин неоднократно подчеркивает в тексте повести: «будучи ровесниками, рожденные в одном сословии, воспитанные одинаково, они сходствовали отчасти и в характерах и в наклонностях. в некоторых отношениях и судьба их была одинакова: оба женились по любви, оба скоро овдовели, у обоих оставалось по ребенку». одна из традиций пушкиноведения — противопоставлять образы т. и старшего дубровского, подчеркивая их социальное неравенство. на самом деле (и первой это отмечала а.а.ахматова) у пушкина оба помещика были родовитыми, старыми товарищами по службе (хотя и в разных чинах); нетерпеливость и решительность характера была присуща им обоим. главное, что их отличало, была гордая, не лишенная завистливости бедность одного и богатство другого, позволявшее ему быть самодуром. нелепая амбициозная ссора, желание поставить друг друга «на место» сделали старых друзей столь непримиримыми врагами, что довели их до суда, по которому т. удалось отобрать имение дубровского. удовлетворив свое самолюбие, он испытывает при этом сложные чувства: «от природы не был он корыстолюбив, желание мести завлекло его слишком далеко, совесть его роптала… он решился помириться с старым своим соседом, уничтожить и следы ссоры, возвратив ему его достояние». сын дубровского в порыве бешенства и отчаяния гонит т. прочь, а старик дубровский умирает от ненависти к т. в своих человеческих проявлениях т. подчас выглядит симпатичнее изувеченного спесивой бедностью дубровского. он неоднократно предпринимает усилия для примирения со старым товарищем, тогда как тот отвечает ему необузданным гневом и ненавистью. помешательство и смерть старшего д. выглядят скорее следствием его злобы, чем безвыходности ситуации, в которой он оказался, лишившись своего имения. если попытаться мысленно поменять их местами, то трудно ручаться, что андрей гаврилович дубровский, наделенный богатством и властью, окажется добрее, справедливее, лучше т. т. и его бывший друг, старший дубровский, в своих главных, определяющих чертах характера как бы две стороны одной и той же медали. третьей их ипостасью оказывается владимир дубровский, нравственная система которого тоже предельно непоследовательна. он действует точно так же, как и старшие герои: осознавая, что приказные, выполняющие решения об изъятии имения, ни в чем не виноваты, тут же отдает команду запереть все двери и сжечь родной дом вместе с приказными, после чего ему не остается иного выхода, как податься в разбойники. так завершается в романе судьба разоренного дворянина. завершение провидческое. спустя несколько лет пушкин напишет: «не бог видеть бунт — бессмысленный и беспощадный».