Герой нашего времени топонимы из глав мэри и максим максимович

Рассказ Льва Николаевича Толстого «После бала» - это яркий протест против неестественности внутреннего мира человека, не разделяющего добро и зло. Это сожаление о невозможности обрести счастье в том мире, который эту неестественность порождает.

Композиционное разрешение направлено на возможность полного самораскрытия героя: произведение построено как рассказ в рассказе. В рамочном обрамлении повествование ведется от умудренного годами и жизненным опытом Ивана Васильевича. Это мудрый человек, в силу того, как сложилась его судьба, много передумавший о цели человеческого существования.

А в центральной части произведения вновь его голос, но пока еще молодого, богатого, жаждущего новых впечатлений, эмоций. Все его существо пронизано восторгом первого чувства, любви к Вареньке. Потому обычный губернский бал, с которого начинается повествование, видится герою как что-то прекрасное и удивительное. «Я был счастлив и блажен… Я обнимал в то время весь мир своей любовью»

И насколько прекрасно кружащее, как хорошее шампанское, голову чувство, настолько и прелестна Варенька, грациозная и воздушная. Ее царственная стать обворожительно чудесна, а сопровождающие ее образ розовый и белый цвета создают ощущение полета.

Также обворожителен и отец Вареньки, «полковник с серебряными эполетами». Они с дочерью очень похожи, и Толстой, намеренно используя одинаковые детали портрета, максимально сближает эти образы, делая их неразделимыми в глазах читателей.

Несмотря на внешнюю легкость событий, некоторые детали уже подготавливают читателя к тому, как будут развиваться дальнейшие события. Например, в полковнике подспудно раздражает рассказчика его желание походить на Николая Первого и натянутая на руку во время танца замшевая перчатка, потому что того требуют правила. Пылкий и восторженный влюбленный не отдает себе отчета в том, что есть раздражающие его вещи, но их четко понимает человек, много раз переосмысливший тот самый вечер.

Резкой антитезой звучит вторая часть рассказа Ивана Васильевича. Первое столкновение с реальной, неприукрашенной жизнью жестоко преподает урок юноше, мечтавшему о счастье. Кульминация рассказа – описание жестокой казни, этот момент становится переломным в судьбе героя. Среди черных мундиров ярко выделяется исполосованная спина наказываемого солдата, это зрелище показывает всю мерзость жизни, неостановимую и невозможную. Чувство горького стыда, испытанного за невольное соучастие в этой безумной жестокости Иваном Васильевичем, противопоставлено чувствам полковника, для которого эта казнь - дело вполне заурядное.

Страшное зрелище и понимание того, что гармония недостижима в том мире, где один человек по закону имеет право истязать другого, полностью меняют героя. Вся его жизнь – мучительный поиск смысла существования и горькое разочарование, потому как он не в силах ничего изменить.

Иван Васильевич выбирает путь непротивления насилию, его нравственный выбор заключается в оберегании своей души от зла.

Село моє зелено-кучеряве, Між верб, ставків виблискує кришталь. Поміж лугів, поміж пахучі трави Нічлава тихо в'ється в синю даль.

Є на землі місце, де помістилось усе найдорожче, найкраще для мене. Місце, де кожна стежка, кожне дерево нагадують пору безтурботного дитинства... Це — моє село.

Я народилася і живу у маленькому, але мальовничому селі Жабинці, що розкинулось на берегах Нічлави.

Ще до сьогодні односельці розповідають легенду про походження його назви.

Колись давно на території сучасної ферми був маєток пана Жаб'є. До нього приходило багато людей найматися на роботу. Оскільки пан був дуже добрим, люди зводили собі оселі і залишалися на постійне проживання. З часом маленький хутірець перетворився на село. Коли Жаб'є помер (в нього не було продовжувачів роду), то люди на честь доброго пана назвали село Жабинцями.

З того часу минули століття, а воно й досі красиве і чепурне, завжди вітає усіх. На дорогу світять вікнами не маленькі хати під солом'яною стріхою, а високі добротні будинки.

Зараз у моєму селі всього п'ять вулиць: Горішня, Долішня, Кут, Гаврилівка, Нова. Але кожна з них по-своєму гарна і неповторна. Навесні зачаровують вони вишневим та яблуневим цвітом, влітку п'янять душу запахом матіоли та лілій, восени стелять під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку кружляють у чарівному танку сніжинок.

І я завжди відчуваю якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. Якийсь гарячий клубок підкочується до горла... і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. Саме так буває після довгої розлуки.

Минають роки, змінюються часи, погляди, смаки, люди. Народ-творець дбає, працює, зводить новобудови — і в результаті — гарний будинок культури, двоповерховий магазин, уже 11 років радо вітає дітей школа. А в церкві Покрови Богородиці проходять богослужіння. Не забули односельчани і про тих, хто боровся і віддав життя за наше сьогодення — січових стрільців та воїнів УПА. їм на вулиці Кут насипано могилу. До неї ніколи не заростає стежка. Тут завжди чисто і людно. Сюди у день роковин йдуть жителі, приходять учні-першокласники, випускники, молоді пари...

На лівому березі Нічлави височіє напівзруйнований костел, якому уже понад двісті років.

Наш народ вміє і любить працювати, тому сподіваюсь, що через кілька років село моє стане ще кращим і я ще довго чутиму в ньому рокіт тракторів у час весняних та осінніх робіт, насолоджуватимусь запахом стиглого жита і пшениці у гарячу пору жнив.

Я дуже люблю своє село і горджусь ним. А якщо Богом суджено мені його залишити, то "пташкою" завжди летітиму до свого "гнізда", до рідних Жабинець.