Перечислите плохие поступки дориана грея,

Ни один из пороков Дориана Грея чётко в романе не назван, кроме его злоупотребления опиумом. Сам Уайльд говорил, что каждый видит в его герое свои собственные грехи и пороки:

«Каждый человек видит в Дориане Грее свои собственные грехи. В чем состоят грехи Дориана Грея, не знает никто. Тот, кто находит их, привнес их сам» . Лицо же Дориана не менялось с момента написания его портрета. За него менялся портрет. На холсте как на лакмусовой бумажке проявлялись следы пороков Грея. Герой даже находил по началу некоторе удовольствие от того, что видел.

Это делало его защищенным от многого и давало ему возможность безнаказанно совершать любые поступки. Ну а когда все можно, как тут не переступить черту. Он и переступил, однако забыл, что обратной дороги нет. И никакими богатствами и дарами не купишь чистоту совести.

Объяснение:

Дориан Грей — юноша, наделённый невероятной красотой. Попадая под влияние идей нового гедонизма, проповедуемых лордом Генри, посвящает свою жизнь жажде наслаждений и порока. Это фигура двойственная. В нём сочетаются тонкий эстет и даже романтик и порочный, безжалостный преступник. Эти две противоположные стороны его характера находятся в постоянной борьбе друг с другом. Данная двойственность героя характерна для многих готических романов.

В літературі Стефаник реалізується в жанрі новел, але новела його настільки специфічна, що ми її можемо потрактувати як окремий жанровий різновид. Усі Стефаникові твори психологічні. Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Новела Стефаника – своєрідність постаті автора у творі, образ автора зведений до минимуму, розподілений між підтекстом і власне героєм; новела в подієвій основі тісно повязана з художнім переживанням, яке власне і складає основу події. Основною темою його творів було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. З великою силою слова Стефаник зобразив трагедії і драми селян. У збірках "Синя книжечка" (1899), "Камінний хрест" (1900), "Моє слово" (1905) та інших відобразив тяжкі умови життя західноукраїнського селянства. Камінний хрест як художній символ трагізму життя українського селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника "Камінний хрест".У Стефаника в "Камінному хресті" еміграція - один з виходів для селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, загроза смерті - це штовхає селян до еміграції. Але й втрата батьківщини для багатьох була рівноцінною смерті. Так і з'явився камінний хрест на "могилі" живих людей як символ трагедії у житті українців. Новела "Камінний хрест" - єдиний твір Стефаника присвячений темі еміграції. В основу твору покладено справжній факт. Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Герой новели Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він переконаний, що Канада - це могила для нього і дружини. Так, на горб "щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле", що його отримав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витратив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець – все це намагання автора показати читачеві народну недолю, людське горе і водночас сподівання трудівника на краще майбутнє. Письменник часто подає свого героя в ситуації відчаю, розпуки, захмеління з горя, тобто в такому стані, коли наболіле виливається на зовні. Камінний хрест зі своїм і жіночим іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, став пам'ятником не лише його родині, а й всім тим трудівникам, які виїздили до "Гамеpики" й Канади, котрі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом трагізму життя селянина-бідняка, емігранта. Трагічна подія (ситуація) як композиційний центр новел Стефаника (“Новина”(тримається на 1 події), “Катруся”, “Камінний хрест”, “Палій”, “Сини”, «Синя книжечка» та ін.) діє на читача миттєво. Життя селянства зображується вузько під певним кутом зору. В цьому полягає принцип художньої концентрації на рівні тематики, що визначає і жанрову специфіку його творів, оскільки це засвідчує природу новели, яка тяжіє до зображення екзистенції людини як такої. В прозі соціальна приналежність героя поступається в зістовому плані іншому смислу-страждаюча людина. Новела-екзистенційна.Проза в родовому відношенні належить і епічному, і ліричному, і драматичному роду. Його новели-модифікація поезії в прозі. Проза характеризується як новела, психологічна новела в жанровому відношенні. Горький казава,що пише коротко, сильно, страшно.

Объяснение:

Запомнился нам еще преподаватель рисования, Василий Петрович Сапожников.

Длинноволосый, похожий на дьякона, он почти целый месяц пробыл в республике Шкид и не получил от нас никакого прозвища. Лишь в последние дни дефективные граждане наградили Василия Петровича по заслугам. Досталось ему и от нас, и от младших ребят, и от самого Викниксора.

Пребывание Василия Петровича в школе такое продолжительное время могло бы показаться загадочным. Однако загадка эта не была хитрой. К рисованию и мы, и Викниксор относились без особого пыла, нам этот тихий преподаватель нисколько не мешал, а Викниксор, вероятно, думал, что все в порядке.

Василий Петрович приходил по вторникам и субботам в класс, здоровался, если была охота, а не то просто садился на свое место и говорил:

— Ну, дорогие друзья, приступайте к занятиям.

Сидел он откинувшись, полузакрыв глаза и почти не двигаясь. Изредка, словно очнувшись, он говорил:

— Рисуйте. Рисуйте.

— Что же нам рисовать? — спрашивали мы.

— Что хотите. Рисуйте зверей, насекомых, бабочек, травоядных.

Рисовать травоядных мы не умели и предпочитали писать стишки, дуться в очко, читать или рассказывать вполголоса анекдоты. Василий Петрович настойчивым не был и никогда нас не контролировал.

И вдруг в конце месяца он заявил:

— Устроим экзамен.

Особого переполоха это заявление не вызвало. Однако мы были порядочно удивлены, когда Василий Петрович собственноручно принес из канцелярии стопку бумаги, карандаши и резинки и, распределив все это по партам, внушительно объявил:

— Рисуйте!

— Что рисовать? — удивился кто-то. — Травоядных?

— Нет, — сказал Василий Петрович, — рисуйте меня.

— Да что вы! — воскликнул Японец, принимая слова Василия Петровича в шутку. — Да где нам! Да разве мы смеем!.. Разве мы можем!

— Молчать! — закричал вдруг Василий Петрович. — За месяц вы вполне могли научиться рисовать у меня без шуток.

Он шумно придвинул к доске учительский стул и сел, закинув львиную гриву.

Некоторые из нас, обладавшие хоть какими-нибудь талантами в рисовании, постарались вывести греческий профиль Василия Петровича. Другие с грехом пополам, кое-как нарисовали нос, волосы и уши. А бедняга Японец, не умевший нарисовать даже домик с трубой, из которой клубится дым, пыхтел, пыхтел и начертил, наконец, какую-то картофелину — лицо, сбоку картофелину поменьше — нос и две не похожие одна на другую клюквины — глаза. По странной, как говорится, прихоти случая в этом натюрморте легко можно было узнать Василия Петровича.

Объяснение:

почитай хорошенько :)

вот ссылка

http://rulibs.com/ru_zar/prose_su_classics/panteleev/1/j41.html