Почему самсон не обратился к власти? станционный смотритель

Потому что станционный смотритель это самый низкий ранг, он ничего не мог сделать против выше стоящего

  сын фтийского царя пелея и морской богини фетиды, величайший ахейский герой в троянской войне. никто из ста тысяч ахейцев, пришедших под высокие стены трои, не мог сравняться с ним силой, отвагой, ловкостью, быстротой, а также прямотой характера и мужественной красотой. у ахилла в избытке было все, что украшает мужчину, лишь в одном судьба отказала ему — в счастье. ахилл родился от брака, который был навязан его матери. первоначально за ней ухаживал сам зевс, но затем он узнал от титана прометея, что, согласно пророчеству, сын фетиды превзойдет своего отца  — и тогда, оберегая свои интересы, зевс выдал ее за смертного, за пелея. когда у нее родился сын, она окунула его в воды стикса, подземной реки в царстве мертвых, и все его тело (за исключением пятки, за которую она держала сына) покрылось невидимым панцирем. но, очевидно, это уже легенды более позднего происхождения, так как гомер ничего об этом не знал. он рассказывал лишь, что фетида натирала ахилла амброзией и закаляла его над огнем, чтобы он стал неуязвимым и бессмертным. но однажды ее застал за этим занятием пелей. увидев сына в огне, он испугался, решил, что фетида хочет убить ахилла, и бросился на нее с мечом. бедной богине было не до объяснений, она еле-еле успела скрыться в морских глубинах и больше уже к пелею не возвращалась. брошенному сыну пелей подыскал воспитателя. сначала им был мудрый старец феникс, затем кентавр хирон, который кормил его медвежьими мозгами и жареными львами. такой режим питания и воспитания явно шел ахиллу на пользу: десятилетним мальчиком он убил голыми руками дикого кабана и догнал на бегу оленя. вскоре он научился всему, что полагалось герою того времени: вести себя как мужчина, владеть оружием, лечить раны, играть на лире и петь.

Реальність петербурзького побуту в повісті М. Гоголя "Шинель"

Повість М. Гоголя "Шинель" входить до циклу повістей, що дістали назву "Петербурзьких". Усі їх об'єднує насамперед образ міста — одного з найпрекрасніших, найвишуканіших і майже неймовірних. Він, абсолютно реальний, конкретний, відчутний, раптом перетворюється на міраж, на місто-примару.

Я відчула це білою червневою ніччю, коли вперше відвідала це місто. Здійнялися мости над Невою: ліворуч Миколаївський, праворуч — Палацовий, а між ними, обличчям до ріки і спиною до міста —— "кумир на бронзовому коні" — Петро І.

Тут сторіччя з чвертю тому жив Акакій Акакійович Башмачкін — породження саме цього міста, маленька людина, затерта великими будинками, розтоптана "великими" чиновниками.

Місто-монстр убиває особистість, йому байдуже до якогось чиновника-службовця в якомусь департаменті. Акакій Акакійович — піщинка в цьому величезному місті, його завдання — втриматися в цьому світі, вижити в нерівній боротьбі за існування.

От чому Гоголь, підходячи до головної теми повісті, вживає слово "ворог", хоча ніяких батальних сцен тут не буде: "... є в Петербурзі сильний ворог усіх, хто одержує чотириста карбованців на рік жалування... ворог цей не хто інший, як наш північний мороз". Бідний Акакій Акакійович усе життя провів ніби в стані ворогів: міста — ворога бідних, чиновників, що придушують тих, хто рангом нижче, морозу, від якого в поганенькій шинельці нікуди не дітися.

З мрією про можливу реставрацію шинелі, що відбула вік, піднімається Башмачкін на четвертий поверх сходами, "які всі облиті водою, помиями і пройняті наскрізь тим спиртуозиим запахом, що їсть очі і, як відомо, обов'язково є на всіх чорних сходах петербурзьких будинків". Типові контрасти мегаполісу: парадні під'їзди і потаємні сходи, ошатні фасади і колодязі дворів, блискучий одяг і шинелі простих трудівників, що вже не підлягають ремонту.