Объяснение в любви обломова и пшениценой

  рассказ астафьева «конь с розовой гривой» повествует об одном эпизоде из детства мальчика. рассказ заставляет улыбнуться над проделкой главного героя и одновременно оценить замечательный урок, который преподала бабушка своему внуку. маленький мальчик отправляется собирать землянику, и бабушка обещает ему за это пряничного коня с розовой гривой. для тяжелого полуголодного времени такой подарок просто великолепен. но мальчишка попадает под влияние своих друзей, которые свои ягоды и его «в жадности».        но за то, что ягоды так и не были собраны, последует суровое наказание от бабушки. и мальчишка решается на мошенничество — он набирает в туесок травы, а сверху закрывает ее . мальчик хочет утром признаться бабушке, но не успевает. и она уезжает в город, чтобы продать там ягоды. мальчик боится разоблачения, и после возвращения бабушки он даже не хочет идти домой.          но потом возвратиться все-таки приходится. как стыдно ему слышать сердитую бабушку, которая уже рассказала всем вокруг о его мошенничестве! мальчик просит прощения и получает от бабушки того самого пряничного коня с розовой гривой. бабушка преподала своему внуку хороший урок и сказала: «бери, бери, чего смотришь? глядишь, зато еще когда обманешь » и действительно, автор говорит: «сколько лет с тех пор прошло! сколько событий минуло! а я все не могу забыть бабушкиного пряника — того дивного коня с розовой гривой»

Роман Альбера Камю «Чума» — це винятковий витвір мистецтва слова. Так само як і сам твір, мої враження від нього багатогранні, неоднозначні, створюють особливу сітку із питань, вражень, відкриттів та емоцій.

Найперше, що впадає у вічі читачу, коли той вперше бере до рук книгу, читає назву та анотацію — це виняткова злободенність теми. Роман написаний у 1947 році, по ще свіжих слідах тікаючого фашизму, який програв, але залишив криваві плями на усіх світових суспільствах, на самій історії світу. Фашизм та нацизм названі «коричневою чумою» не так, а як явище, що швидко поширюється й ще швидше вбиває. І таке комплексне ототожнення політичних ідеологій та смертельної хвороби, до якого вдався Альбер Камю, розкриває питання фашизму та нацизму на винятково новому рівні, через влучні метафори, паралелізм та алегорії. Реальна боротьба проти них надзвичайно точно передана через описану автором боротьбу населення із чумою: війна із ворогом, чия сутність невидима, але всеохопна.

Але задум автора не обмежується лише цим. Камю вдалося екстраполювати образ чуми на буття в цілому — вийшло по-новому, ефектно, приголомшливо. Чума не лише у політиці чи владі, вона у суспільстві, вони проникла в кожен дім, кожну сім’ю, не обминула нікого. Це зло не лише у втіленні фашизму, а й щоденне, невіддільне від людини зло, поруч із яким ми живемо.

«Чума» алегоричний, як видатні пам’ятки стародавньої літератури, як античні міфи, як Біблія, але на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій, роман Альбера Камю майорить смисловою багатозначністю. Цим він відрізняється і від багатьох інших творів — лабіринти думок переплітаються так, що кожен може трактувати їх по-різному, по-своєму. Роман стає надкультурним явищем, але разом з тим це роман-попередження, роман-застереження, що також робить його явищем позачасовим і загальнолюдським.

Особливо мене вразили моменти опису Альбером Камю почуттів людей по цей бік паркану. Ці нещасні переживали не лише загальнолюдську трагедію, сам факт існування коричневої чуми, а і свою особисту — бути відділеним від свого мікросвіту, від сім’ї, друзів, родичів. У воєнній та повоєнній літературі часто підіймаються питання людяності, боргу, підтримки, життя та смерті, проблеми вибору, але рідше — психологічні аспекти названих і багатьох інших питань, що порушує війна. Камю ж, справжня еліта французької письменності, говорячи про особисті почуття тих, хто був заблокований всередині міста, говорить одночасно стримано й чуттєво, влучно й лаконічно. Він втілює опис у таку особливу форму сором’язливо-відвертого зізнання, що читач не може залишатися байдужим до героїв та їхніх внутрішніх проблем.

Особливою є лексика роману — позбавлена яскравого емоційно-експресивного забарвлення, стриманий виклад подій і коментарів до них. І все це підсилює враження від загального змісту роману-притчі, який насправді є набагато глибшим, ніж може здатися.

У філософсько-інтелектуальному розумінні роман можна розглядати як щось подібне до авторського монологу. Окремі персонажі, які представляють самого автора, відтворюють різні сторони його світогляду: вони є додатковими суб-его генія, в їх уста він вкладає власні думки. У цьому сенсі роман — це полілог і одночасно розмова із самим собою, що однак не позбавляє персонажів індивідуальних рис. У цій справі Камю — майстер. Заплутати читача, заінтригувати і вести крізь хащі подій — його призначення.

Окрім загальної геніальності твору, вражають і окремі його частини. Інтелектуали доктор Ріє та Тарру у своїх розмовах підіймають одвічні питання людської сутності — про можливості окремих особистостей, про страх, мужність, відчай, любов. Я впевнена, що кожен читач почерпнув для себе якісь нові цікаві думки з їхніх діалогів, що наштовхнули його на власні роздуми та висновки. А саме з цього й починається інтелектуальний ріст та розвиток особистості.

Не можна не сказати, що увесь роман Альбера Камю можна розібрати на цитати — завжди такі чуттєві, такі проникливі, і від цього ще більш близькі, хоча не завжди та зрозумілі. Фрази із натяками, підтекстом, напівтонами, прочитавши їх раз, вони більше ніколи не покинуть голови поціновувача французької літератури, вони супроводжуватимуть його впродовж життя, на кожному кроці даючи пораду, попереджуючи або нагадуючи, як справжній, глибокий роман-притча.

Підсумовуючи усе вище сказане та, власне, озвучуючи і так очевидне, я хочу іще раз повторити, що роман Альбера Камю «Чума» — це геніальний роман. Він може залишити байдужим, може статися так, що його не зрозуміють. Проте незалежно від того, усвідомлює це читач чи ні, «Чума» його змінює, «Чума» проникає в нього і залишається в найвіддаленіших палатах розуму.

Объяснение: