Создай свое письмо о мире и участвуй в проекте разные письма

Моё письмо о мире

Дети всегда рождаются для того, чтобы жизнь на земле продолжалась. Дети всех континентов Земли хотят жить в мире без войн и горя. Они хотят очень простых вещей - играть на зеленых лужайках и учиться в светлых и просторных школах, дружить и смеяться, жить в счастливых семьях и быть под защитой взрослых.

Только так бывает не везде и не всегда. Тень войны покрывает землю, тень голода, страха, разрушения. Когда начинается война - кончается детство. Дети и война - несовместимые вещи, об этом должны помнить большие и ответственные дяди, в чьих руках судьбы мира.  

Но войну гораздо легче выиграть, чем мир, таков парадокс, о котором говорил еще Жорж Клемансо в 19 веке. И так будет всегда, пока взрослые не вспомнят, что они тоже были чьими-то детьми, и не перестанут решать свои проблемы с оружия.  

Детям хочется видеть мир таким, каким они его рисуют: это дом, солнце, деревья, цветы, воздушные шарики и улыбающиеся папа с мамой. В этом детском мире никто никого не боится, все счастливы и беспечны, все верят в чудеса. Детский мир прост и гармоничен. Но ведь и вправду - жить в мире легко и просто. Тогда почему существуют войны? ответьте на этот вопрос, и весь мир станет детской площадкой.  

Характеристику безалаберности Ноздрева  дает картина его домашнего быта. Важные детали использованы в обрисовке кабинета героя . Если у Манилова «лежала какая-то книжка» , у Коробочки за рамками видны письма,  то у Ноздрева  висели только сабли и два ружья».      Собакевич - это помещик-кулак. В его облике и деревенском пейзаже цвет играет большую роль. Здесь нет ничего бледного  - темно-серое и «медвежьего цвета». На доме  деревенских избах лежит печать прочности и удобства:  дом,  сараи,  кухни  сделаны из полновесных и толстых бревен . Крепость соединяется во всем   с неуклюжестью , заметной в фигуре Собакевича. Он похож не на человека а на  «средней величины  медведя». Автор подчеркивает : над отделкой его лица «натура недолго мудрила» , а «рубила сплеча»  и даже имя соответствует образу медведя  его звали Михаил Семенович. И  мебель в доме была самая тяжелая и устойчивая.

Вір по роману «Донські оповідання» М. О. Шолохова. Війна – це більше лихо для будь-якої людини. Так було за всіх часів. Це загальне лихо, що споює народ у єдине ціле. У такі часи люди забували про свої особисті проблеми й образи, поєднувалися й робили все для перемоги над ворогом, чи був це Батий або Гітлер. Перебували за всіх часів зрадники й боягузи, але це була крапля в морі. Війни ці називали вітчизняними, коли люди боролися за свою незалежність; світовими, коли боровся один з одним майже увесь світ. Наша багатостраждальна Росія ще пройшла війну – Цивільну; війну між громадянами однієї держави. На мій погляд, це саме більше лихо. Якщо є один загальний ворог для всього народу, то й правда для всіх одна. У Громадянську війну були дві правди – стара й нова. І обидві сторони були праві. Це війна зробила ворогами не тільки бідних і багатих, але й батьків і дітей, братів і сестер, зробила ворогами зовсім близьких і рідних людей.Революція сколихнула, ні, підірвала Росію. Ніхто не залишився осторонь. Дивовижний смерч обрушився на країну, несучи руйнування й смерть.У всіх куточках Росії: у містах і в маленьких селищах – ішли палкі суперечки про подальшу долю й життя. У донських козачих станціях – теж війна. У смертельній сутичці зустрічаються командир ескадрону Микола Кошовий і отаман банди («Родимка» М. Шолохова). Микола виріс без батька, що пропав у германську війну, матір умерла. Сьорбнув він горя, а потім пішов із червоноармійцями воювати із Врангелем. Отаман сім років не бачив рідної землі. Спочатку германський полон, потім Врангель, тепер банда. Утомилися від війни обоє. Мрія Миколи піти вчитися, що закам’яніла душа отамана тужить за землею. І от у бої вони зустрічаються, повні ненавистю друг до друга; отаман убив Миколу й, знявши з нього чоботи, побачив родимку на нозі й довідався у своєму ворогу сина. Не висловити словами горе батька, уже не має значення вся ця метушня, білі, червоні… Життя кінчене, нема чого жити, тримаючи в обіймах знайденого сина, отаман-батько застрелився.Взагалі в кожному з «Донських оповідань» Шолохова ми зіштовхуємося з тією драмою, на яку штовхнула Громадянська війна людей.Інший батько, з оповідання «Сімейна людина», своїми руками вбив двох своїх синів, але не через ненависть, він дуже любив їх обох, але ціною їхнього життя він намагався врятувати життя ще сімох своїх дітей. Старші сини, Данила й Іван, пішли до червоного й потрапили в полон до своїх же козаків. Батькові було запропоновано самому розправитися з ними й тим самим довести свою відданість козацтву. Він міг би відмовитися, але де була гарантія, що його не вб’ють разом з ними, а семеро малих дітей пропадуть. Як розцінювати його вчинок? Звір? Боягуз, зрадник? Або, навпаки, людина, що володіє величезною внутрішньою силою? Не кожний може взяти на себе таке -і до кінця життя носити в собі величезний щиросердечний біль. Він сам собі суддя. Він день і ніч працює, щоб виростити дітей, і гірко чути йому докори дочки. Він залишається не понятим своїми дітьми, тими, через яких він пішов на це.А от ще батько, з оповідання «Баштанник». Цей батько чітко визначив для себе, хто йому друг, а хто йому ворог. Його обирають комендантом воєнно-польового суду станиці, він від душі радується цьому. Він «дотримує козачу честь», б’є старшого сина за те, що Федір спілкується з більшовиками, той змушений піти до червоного. Цей батько вбиває свою дружину за те, що та носила продукти полоненим. Відмовляється від молодшого Митька, кинувши його напризволяще. Чітко служачи козацтву, він відправляє на розстріл старшого Федора, що потрапив в полон, а потім ретельно розшукує його після втечі. Цей батько, залишившись би він у живих, убив би обох синів, і рука б у нього не здригнулася б.Війна будила не тільки ненависть, але й такі почуття, як жаль, милосердя, любов.