Как Л.Н.Толстой изображает Бородинское сражение в своем романе Война и Мир?

Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.

 

Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.

 

Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.

 

Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми,  всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать,  вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?

 

Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.

 

Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.

 

Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.

 

«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.

 

Григорий Печорин. Кто он? Беспощадный циник или несчастный гуманист? Человек, который никак не мог найти своего счастья? Или, может, он знал, что поиски напрасны?
Каждый читатель может проследить, как меняется его впечатление о поступках Печорина от начала и до конца произведения.
Что касается меня, то в разделе "Бела" я увидела этого молодого человека наглым, злобным, эгоистичным. Чего только стоит похищение невинной красавицы Беллы и сговор с Карагезом! Этот поступок доказывает, что он презирает других и не ценит их свободу. Мужчина держал молодую горянку при себе, как игрушку, а когда она ему надоела, то он совсем стал холодным к ней, чем вызвал тяжкие страдания. Даже смерть Беллы не особенно повлияла на Печорина: он оставался таким же холодным, что расстроило Максима Максимовича.
В следующем разделе "Максим Максимович" Печорина описывает рассказчик - человек с современными взглядами на жизнь. Герой сохранил основные свои черты характера даже после стольких лет. Холодность души и нежелание заводить дружбу можно заметить в эпизоде поздравление Григория с Максимом Максимовичем. Однако такая не дружелюбность объясняется тем, что Печорин может не вернуться из своей поездки и тем, что этот факт беспокоит его.
Кроме того, рассказчик заметил в жестах нового знакомого некоторые признаки скрытности характера. Также он рассказывает, что глаза Печорина, когда он смеялся, не смеялись. Автор отмечает такую особенность, как признак злого характера, или глубокой постоянной грусти. По моему мнению, такое замечание заставляет читателя задуматься над тем, что же происходит в душе героя и о том, действительно ли у него лихая удача.
Раздел "Княжна Мэри" окончательно убеждает в том, что Печорин - жертва обстоятельств, а его характер - результат воспитания и влияния окружения. Несмотря на то, что вторая часть романа представлена в форме дневника, то нет сомнения, что на этих страницах мы имеем возможность видеть настоящего Печорина со всеми его недостатками и положительными качествами. Отсюда мы узнаем, что этот человек любить по-настоящему. Чувство Печорина к Вере заставляют его постоянно идти на риск, чтобы хоть видеться с этой женщиной. При этом он не желает ей никакого зла и не хочет полностью завладеть ее чувствами. Также Григорий ценит дружбы, ведь его отношения с Вернером строились на взаимопонимании. Печорин не хотел, чтобы один из них зависел от другого.
Тогда почему же такие прекрасные его черты можно найти лишь на страницах дневника? На этот вопрос нам дает ответ сам герой. Оказывается, еще в детстве Григория унижали, ему не доверяли, называли лжецом. Поэтому парень решил, что лучше спрятать свое сердце под лед равнодушия и ненависти к людям. Вот так злой мир потерял еще одну чистую детскую душу, заставив ее закрыться от окружения. И именно поэтому Печорин никак не может стать счастливым, ведь боится этого. Он привык носить маску циника, а открыться новым чувством для него - страшная мука.
Таким образом, в романе поднимается проблема поиска счастья и того, как становление человека зависит от его воспитания и окружения.