Назовите основные направления литературы второй половины 20 века

Проблематика: добро і зло вірність і зрада доцільність самопожертви проблема вибору Головні герої «Місце для дракона»: дракон Грицько (добрий, пише вірші, не хоче робити людям зла) Пустельник (навчає грамоті, хоч і намагається врятувати Грицька, але з острахом, йому це не вдається) князь (мріє, щоб Грицька вбив лицар ) лицар Лаврін Місце: Галичина Час: Середньовіччя У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/mistse-dlya-drakona-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

При изучении произведения И. Ф. Шиллер. «Перчатка» рассматриваются переводы В. А. Жуковского и М. Ю. Лермонтова. Переводы очень разные, отразившие индивидуальность двух замечательных поэтов. Использование двух разных переводов позволит создать проблему: каково соотношение перевода и оригинала, какова авторская позиция. 
Два перевода – это два разных текста. Разных по настроению, по тем картинам, которые они вызывают в воображении читателя, по авторскому отношению к персонажам и их поступкам. Герои Жуковского кажутся старше лермонтовских. Красавица у Жуковского лицемерна и холодна и воспринимает поступок рыцаря как должное, а рыцарь выдержан и полон чувства собственного достоинства; лермонтовская же дама – легкомысленная кокетка, сердце которой, однако, воспламеняется любовью от поступка рыцаря, а сам он – юный и порывистый. В финале рыцарь Жуковского действует внешне спокойно, приняв обдуманное решение и ничем не выдавая волнения страстей. Он бросает перчатку в лицо красавице, «холодно приняв привет ее очей» . А герой Лермонтова охвачен порывом отчаяния, просто-напросто обижен поведением своей дамы, «досады жестокой пылая в огне». Лермонтов создает напряжение лексикой – эпитетами, характеризующими зверей; Жуковский более эпичен, сдержан, чем Лермонтов. 
У Жуковского отношения между героями более близкие («ты» , «мой рыцарь верный») , но дама лицемерна, холодна, а в конце лишь приветлива; у Лермонтова же дама откровенно испытывает своего поклонника (одного из многих) и после поступка рыцаря полна любви. Рыцарь же у Лермонтова более юный, горячий, порывистый, чем у Жуковского.) Главным итогом становится мысль о том, что переводчик переводит текст так, как он его понимает, видит, чувствует; он выявляет и выносит на первый план то, что его лично задевает, волнует; он не копирует, а преображает оригинальный текст. Особенно это справедливо в том случае, когда переводчик – сам большой поэт со своей творческой индивидуальностью. 
Можно сказать о том, что в эпоху Лермонтова и Жуковского не было такой границы между своим и переведенным, как сейчас. Жуковский говорил, что у него почти все переводное и одновременно все его: поэт переводил то, что ему близко, и так, как он это понимал, – и потому выражал в стихах свою душу прежде всего. Все образованные люди, читавшие Жуковского и Лермонтова, знали немецкий язык и могли прочитать Шиллера в оригинале. Поэтому перевод знакомил их скорее не с Шиллером, а с Жуковским и Лермонтовым. 
Почему Жуковский оставляет безымянной даму, а Лермонтов – рыцаря? (Кстати, у Шиллера оба героя названы по именам. ) 
1. Каждый переводчик оставляет имя у того героя, который взят им у автора. А второго героя он придумывает сам, он не такой, как у Шиллера, поэтому автор оставляет его безымянным. 

2. Каждый переводчик оставляет имя у того героя, поступок которого для него важнее. Жуковский пишет, скорее, о поступке рыцаря, а Лермонтов – о поступке дамы. 

3. Лермонтов пишет, скорее, лирическое стихотворение, поэтому его рыцарь – он сам, и поэт не дает ему имени.