Объяснение:
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
1.платон та савка перевозять бійців через річку. А) експозиція 2. До загону танкістів прибули недосвідчені воїни. Б) зав'язка 3. Вшанування дідів хвилиною мовчання. В)розвиток дії 4. Іван Дробот звертається до командира із запитанням. Г) кульмінаці Д) розв'язка
М. Цветаева в своем эссе об известной повести А. Пушкина «Капитанская дочка» высказала некоторые мысли, которые мне хотелось бы напомнить и снабдить своими комментариями...
Поэтесса XX века утверждала, что для нее с самого первого, детского прочтения этой повести установилась такая, как сказали бы критики, «система персонажей»: главный герой — Пугачев, герой второго плана — Гринев, а дальше уже идут едва различимые персонажи, вроде Маши Мироновой, Швабрина, Екатерины II и др., и проч. Поэтому она, Марина, в детстве никак не понимала, почему Пушкин назвал свою повесть - « Капитанская дочка». Сама она назвала бы это произведение - «Вожатый»...
Больше всего Цветаеву удивляло, что Пушкин свою повесть о Вожатом — Пугачеве написал уже после «Истории пугачевского бунта...», то есть зная о зверствах, которые совершал в действительности реальный Пугачев... Во всяком случае множество отвратительных поступков мятежника было описано в документах, составленных и хранящихся в официальных архивах. И вот дворянин Пушкин в своем художественном произведении Пугачева преобразил и — полюбил!
Цветаевой ли не знать, что авторы очень часто больше любят в своих произведениях именно злодея, ибо он получается самым интересным , самым запоминающимся ... Поэтому Марина и оформила свое эссе, как воспоминания маленькой девочки, которая не разбирается в законах построения художественного текста. И эта «девочка» наивно и мудро пишет о дружбе « беленького» с «черненьким», Гринева с Пугачевым. Марина напоминает читателю о том, что есть
«высокое зло» , а есть - предательство. Есть враг достойный, а есть — ничтожество, о котором и говорить -то в повести не хочется. Нельзя любить того, кто подал руку, целовал, говорил о верности … и предал. И совсем другое дело — враги, каждый из которых не будет унижаться, не преклонит колен, не солжет... Такого врага можно и полюбить, даже не переходя на его сторону! О такой «любви» Гринева и Пугачева и пишет Цветаева.
Это враги, каждый из которых тщится делать другому добро, стремится быть великодушным, хочет отблагодарить за любой дружественный поступок. Пугачев хочет сохранить жизнь Гриневу и его возлюбленной, дворянин, в свою очередь, мечтает вырвать Пугачева « из среды злодеев , и его голову»...
Совершенно права Цветаева, заметившая, что после общения с бунтовщиком, Петруша как-то очень быстро поумнел и повзрослел, действует уже не как «недоросль», а как взрослый человек, как состоявшаяся личность. Он понимает, что по долгу службы он должен убить самозванца, во всяком случае он не должен испытывать к нему симпатию...но в сердце своем , к счастью, мало кто волен.
Конечно, эта повесть о том, что в любом противостоянии есть место любви и состраданию, мудрый человек не должен быть никогда ослеплен ненавистью и имеет право оставаться над схваткой, так как почти в любой войне, кроме освободительной, « правда» и « ложь» - понятия условные и исторические.
«Над схваткой» сумел остаться Пушкин в своей замечательной повести
«Капитанская дочка». Повесть, понятно, названа так потому, что представляет собой записки Гринева, для которого самым главным человеком в этой истории была все-таки любимая Маша, от всех этих ужасов бледневшая и падающая в обморок, что и полагалось делать хорошо воспитанной чувствительной дворянской девушке...
Проза любого настоящего поэта почти всегда насыщена символами и метафорами. М. Цветаева в своих статьях тоже остается поэтом, эмоциональным и субъективным. Но в этом и достоинство ее эссе.