Этим термином назван приём автору рассказа «Косцы» И.А. Бунину, нарисовать картину летнего заката: «Старая большая дорога, заросшая кудрявой муравой, изрезанная засохшими колеями, уходила перед нами в бесконечную русскую даль. Солнце склонялось на запад, стало заходить в красивые лёгкие облака, смягчая синь за дальнимиизвалами полей и бросая к закату, где небо уже золотилось, великие светлые столпы, как пишут их на церковных картинах».

1) в, 2) б, 3) а, 4) б, 6) в, 7)б, 8) а, 9) в, 10) б, 11)а, 12) а

Достатній рівень.

1) Тим, що Тарас був зацікавлений малюванням

2) В) брати-підберезовики 2. «Охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом*якшали од навколишнього простору…»

Високий рівень.

«Найзаповітніші мрії нашого Тараса».

Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України. Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту долю палку любов до рідного краю, беріг пам'ять про минулу славу України і не давав забути про неї сучасникам. А тим часом дійсність гнітила поета своєю безпросвітністю. Жахливі картини народних бідувань болем озивалися в його полум'яному серці. Поневолений народ, загнаний панством у ярмо, знесилений важкою працею та закріпачений духовно, зрікся своїх волелюбних прагнень і день за днем тягнув на плечах хрест своєї гіркої долі:" ... повсихали Сади зелені погнили Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли,

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!.."

Шевченко бажав кращої долі для цього окривдженого люду. Він був певний, що його співучий, прекрасний душею народ заслуговує на це. Поетичний талант Шевченка творив і передавав у духовну скарбницю рідного краю світлі мрії про прийдешній день України — такі несхожі на те, що бачив Кобзар навколо себе. Майбутнє рідного краю насамперед уявлялося йому вільним від соціального та національного ярма. У творчій спадщині Шевченка ми знаходимо правдиві картини під'яремного життя українського селянина, але понад ними, мов сонце, що сходить, піднімається священна віра в те, що" ...встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

на волі

Невольничі діти!...(«Стоїть в селі Суботові...») Тоді почнеться для України новий відлік часу. Чим же ознаменується на рідній землі прийдешня доба волі? Шевченкова уява малює ідилічні картини народного життя:"

 ...зеленіють широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі...(«І виріс я на чужині...»)

 Будні краян будуть наповнені працею для свого добробуту. Мир, згода і радість прийдуть у кожну оселю, у кожну родину.

Мріючи про майбутнє України, він бачить її освіченою, розвинутою, рівною серед інших країн. А ще — вірною історичній пам'яті, а отже, і пам'яті тих, хто частку свого серця і своєї праці доклав до того, щоб доля України склалася щасливо.Чи ж так вона склалася? Незалежну Україну — маємо. Потенційні можливості розвитку — також. Залишається працювати над тим, щоб усі мрії Великого Тараса стали Дійсністю.      

В

Объяснение:

Петр Иванович Добчинский - один из центральных персонажей бессмертной комедии Н.В.Гоголя «Ревизор». Наряду с Бобчинским, этот человек является городским помещиком, которому, ну уж очень хочется выслужиться перед приехали в город ревизором.

Добчинский - состоятельный человек, помещик, который никогда не упустит возможность представить себя в лучшем свете перед вышестоящими людьми. Он знает, как угодить «большим» людям. Несмотря на то, что приезд ревизора не имеет непосредственное отношение к самому Добчинский, он вместе с городскими чиновниками очень переживает за то, как будет проходить инспекция. Все дело в том, что Петр Иванович не последнее лицо в этом городе, и всем своим видом герой желает продемонстрировать свою значимость чиновникам и Хлестакову, пытаясь дать взятку последнему.

Добчинский - это человек зрелого возраста, далеко не спортивного телосложения, с пузом и лысиной. Он очень похож на своего «клона» Бобчинского, такой же ловкий и низкорослый, однако, по мнению писателя, Добчинский выглядит серьезнее в этом дуэте. Во время разговора герой постоянно жестикулирует руками и говорит очень быстро, практически скороговорками. Он женат, воспитывает двоих детей и является кумом городничего.

Для Добчинского характерно чрезмерное любопыттво. Он обожает интересоваться всеми сплетнями, наслышан о всех городских распрях и раздорах. Мимо этого человека не пролетит ни одна сорока, который не на своем хвосте принесла весть Добчинский от сарафанного радио. Однако, несмотря на то, что Добчинский очень наблюдательный, он не всегда адекватен. Ведь именно Добчинский, рядом со своим тезкой Бобчинским, ошибочно принимают Хлестакова за ревизора. Раздув из мухи слона, эти два героя поднимают весь городской бомонд на уши.

Несмотря на всю комичность персонажа, писатель показывает нелепость и бес этого героя. Добчинский пытается угодить чиновникам, показать свою значимость, однако систематически попадает в дурацкие ситуации. Н.В. Гоголь, образом Добчинского высмеивает помещиков дореволюционной России, для которых характерны недостатки персонажа: коррумпированность, панибратство, чрезмерная суетливость, стремление выслужиться перед начальством.