Эссе на маленькой площади я чуть задержался

я читаю много книг. особенно мне нравятся произведения о приключениях и волшебстве, всяких чародеях, феях и волшебных вещах. и поэтому моя любимая книжка — это «волшебник изумрудного города». ее написал александр волков. точнее, я люблю всю серию книг о приключениях девочки элли в волшебной стране. сюда входят еще «урфин джюс и его деревянные солдаты», «семь подземных королей».

мне нравятся книги о волшебной стране за выдумку, с которой они написаны. в них оживают даже неживые предметы. железный дровосек ходит и говорит, деревянные солдаты идут на войну. даже чучело страшила, набитое соломой, оказывается умным и изобретательным.

летучие обезьяны слушаются владельца золотой шапки, а королева мышей является на звук волшебного свистка. в финале «волшебника изумрудного города» чудесные серебряные башмачки переносят элли по воздуху домой, в канзас.

книга добрая и веселая. в ней всегда побеждает добро. а злые колдуны, такие как урфин джюс, гингема и бастинда, бывают наказаны.

иногда мне даже хочется попасть в эту волшебную страну, потому что она кажется мне настоящей. раз злых волшебниц в ней больше нет, то бояться там нечего. а жители волшебной страны — это добрые и смешные человечки.

я часто перечитываю «волшебника изумрудного города» и книжки-продолжения заново. моя любимая книга мне никогда не надоедает. я даже представляю себе в виде фильма, как элли с  друзьями  путешествует по волшебной стране.

Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. ось така каламбурна зав’язка винничукової повісті-казки. далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. м’якосердий грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? навіщо зробив з нього поета? поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до господа. але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? одного дракона на всю державу замало. де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? коли народ не має кого проклинати – сили його пі. боже! пошли нам драконів! ” – роздумує автор.