Профессиональный идеал современного педагога

Яка головна думка головна ідея «Євгенія Онєгіна» – Твір по добутку А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”

Читаючи «Євгенія Онєгіна», здається спочатку, що автор нічого не хотів їм довести, ніякої ясної, конкретної ідеї у свій роман не вкладав. Він показує нам різноманітні картини російського життя, розгортає перед нами долі різних людей, малює характерні для епохи типи представників дворянського суспільства – словом, зображує дійсність такий, яка вона є, у всій її життєвій правді, нічого не підбираючи спеціально, ніяких подій не згущаючи навмисно. Але якщо уважно вдивитися в те життя, що малює Пушкін у романі, вдуматися в ту правду, що він нам показує, то поневоле читач повинен прийти до певних висновків: неправильно, недобре влаштоване те життя, що так широко й багато розгорнуло перед нами Пушкін! Щасливими можуть бути в ній тільки самовдоволені паскудники, обивателі, посередності, люди, що коштують на невисокому моральному й розумовому рівні, начебто сільських сусідів Онєгіна або батька Тетяни й Ольги – «доброго малого», що ніколи не читали книг і считавшего їх «порожньою іграшкою», що проводили своє спокійне життя в їжі й питві… Такий же виявилася й Ольга, що незабаром забула свого вбитий нареченого й нашедшая щастя в шлюбі з молодим офіцером; така ж була і її мати, насильно видана за нелюбиму людину; вона

* Рвалася й плакала спочатку,

* Із чоловіком ледве не розвелася;

* Потім господарством зайнялася,

* Звикла й задоволена стала.

Люди ж шляхетні, з високими вимогами до життя, тонко й сильно почувають, завжди нещасні. Або вони гинуть, як Ленский, і притім у значній мірі з вини свого неправильного відношення до життя, або ж продовжують жити зі спустошеною душею, без надій на щастя, як Онєгін і Тетяна. Ні багатство, ні високе положення в суспільстві анітрошки не полегшують їм життя. Знаходити задоволення, щастя в роботі для якої-небудь високої мети, для до ншим вони не в змозі по своєму вихованню й положенню, а влаштувати собі особисте щастя їм заважає їхній характер, їхньої помилки, пов’язані з їхнім вихованням і положенням. Вони усвідомлюють ці помилки, але занадто пізно, щоб їх можна було виправити.

Пушкін чітко показує, що у всіх цих фатальних помилках винуваті не його герої, а те середовище, та обстановка, що сформувала такі характери, що зробила нещасними цих по суті або по своїх задатках прекрасних, розумних і шляхетних людей. Поміщицький, кріпосницький лад, непосильна важка праця селян і повне неробство поміщиків, панів робили нещасними, перекручували життя не тільки кріпосних рабів, але й кращих, найбільш чуйних з їхніх панів. Це смутне переконання в ненормальності всього життєвого укладу, у неможливості теперішнього щастя, у тім, що майже немає в навколишнього поета дворянському суспільстві шляхетних, чесних людей, звучить у Пушкіна й у ліричних відступах «Євгенія Онєгіна».Наприкінці шостої глави надзвичайно сильними й різкими вираженнями Пушкін характеризує те саме світське, дворянське суспільство, що він зображує у своєму романі, те середовище, що невблаганно спотворює, черствит, озлобляє всяку чисту, шляхетну душу, що потрапила в цю обстановку. Хіба тільки високий поетичний дарунок, «поетичне натхнення» може врятувати від духовного розкладання людини, вихованого цим середовищем і обертового в ній. В остаточному тексті роману Пушкін скоротив ці гіркі випади проти світського суспільства, а повний текст переніс у примітки до роману в останніх смутних рядках роману. Поет заздрить людям, що рано покинули життя з її прикростями:

* Блаженний, хто свято життя рано

* Залишив, не допивши до дна

* Келиха повного вина,

* Хто не дочел її роману

* И раптом умів розстатися з ним,

* Як я з Онєгіним моїм.

Сочинение-рассуждение по пьесе Островского «Гроза»

Пьеса Александра Николаевича Островского «Гроза» для нас является исторической, так как показывает быт мещанства. «Гроза» была написана в 1859 году. Она является единственным произведением задуманного, но не реализованного писателем цикла «Ночи на Волге».

Главная тема произведения – описание конфликта, возникшего между двумя поколениями. Семья Кабанихи типична. Купечество держится за свои старые нравы, не желая понимать молодое поколение. А так как молодые не хотят следовать традициям, их подавляют.

Я уверен, что проблема, поднятая Островским, актуальна и сегодня. Многие родители не хотят воспринимать своих детей, как личностей. Для них очень важно, чтобы их дети думали, как они и повторяли их поступки. Отец и мать считают, что они вправе решать, где их ребёнок будет учиться, с кем он должен дружить и т.д.

Читая «Грозу», я испытывал двойственные чувства. С одной стороны, меня потрясала точность передачи образов эпохи. Потрясающе яркая и злобная Кабаниха. Островский очень чётко передал контраст образа, главным пороком которого является лицемерие. С одной стороны она набожная и готовая всем этакая самаритянка, с другой стороны, в домашних условиях она ведёт себя как тиран. На мой взгляд, это очень страшный человек. Кабанова полностью раздавила своего сына Тихона. Он представлен в пьесе в виде жалкого, бес существа, не вызывающего никакого уважения.

С другой стороны, меня потрясла безысходность ситуации, в которой оказалась Екатерина, чистая и светлая женщина. В душе она очень сильна, так как воспитана не в традициях общества города Калинова. Она противопоставлена обществу, устоям, которые, как монолит стоят на пути её свободы. Она живёт с убогим мужем, которого просто невозможно любить. Он не личность, он просто пустое место. Читая, я испытывал жалость к Екатерине и радость за себя, что живу в совершенно ином мире. Хотя черты пережитков в нашем мире ещё есть.

Пьеса Островского «Гроза» показала кризис общества, когда прорастают ростки нового, более просвещённого сознания. Старое сознание стремится растоптать всё, что не соответствует его представлениям.

Гроза – это символ стихии, которая скоро сметёт всё, что кажется незыблемым. Мир изменится. К сожалению, Катерина об этом уже не узнает. Её душа не вынесла разрывающих её противоречий, заставив пойти женщину на страшный грех.