Как чичиков относился к учителю после школы?

ответ:

чичиков относился к учителю без уважения и почтения, фактически не хотел иметь с ним ничего общего.

в подтверждение этого, когда ученики собирали деньги для умирающего с голода учителя, чичиков пытался этого избежать отговорками, в результате дал   только пятак серебра

Уп'єсі і. карпенка-карого «сто тисяч» виведені два основних образи. перший - це ненажерливий сільський глитай герасим калитка, що увібрав у себе найгірші риси вдачі: грубість, жадобу, скнарість, гонитву за наживою. у цьому образі автор показав тих, хто із соціальних низів видерся на вищий щабель і на чужім нещасті влаштував свій добробут. другий - це копач бонавентура, який щодалі більше опускається на соціальне дно. бонавентура не може пристосуватися до нових умов. та він, мабуть, і не збирається цього робити. він живе у якомусь своєму світі, незрозумілому для інших. живе своїми мріями, його зовсім не бентежить те становище, в якому він опинився. не дає йому спокою тільки один предмет - боковенька. бонавентурі здається, що саме там за одному йому зрозумілими прикметами він відшукає скарб. а викопані гроші він мріє витратити не на побутові потреби, а на мандрівку до парижа. він навіть вміє «» по-французьки. бонавентурі докоряють, що він тридцять літ шукає грошей, але й досі нічогісінько не знайшов, але копач велике значення надає тим речам, які він все-таки викопав: окам'янілому дереву, ступці мідній, сковороді. він усіх переконує, що ці предмети важливі для науки. копач навіть одіслав їх одному професорові, що кургани розкопує. копач - дуже щедра людина. бажаним скарбом він поділився б з усіма, хто б його попросив. тільки чесним шляхом мріє розбагатіти банавентура, а про нечесний прибуток він говорить: «я, слава , богу, вік прожив, а й тріски чужої не взяв». крім того, що бонавентура багатий своєю мрією, він багатий на всякі жарти, дотепи та прислів'я. з повагою ставиться бонавентура до науки: «без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нічого не зробиш». закликає він і інших не йти проти науки. знає також копач напам'ять всі вірші шевченка, цитує «енеїду» котляревського. у господарських справах бонавентура був дуже неосвічений і непрактичний. хоч він, осмислюючи свій досвід, і казав: «тілько гляну, зараз бачу», - проте давав такому хазяїну, як калитка, зовсім не хазяйські поради: завести садок, ставок, пасіку. на що калитка одказував йому: «ви все на витребеньках! » та попри всі свої «витребеньки»,: бонавентура дуже простий у побуті. коли зайшла мова про відпочинок, він попросився в клуню. «я не люблю, знаєте, там всяких ніж-ностей: перин, подушок. є сама - добре, а нема - кулак в голови,, свиту послав, свитою укрився, заснув - мало журився, проснувся, і встав - встрепенувся, шапку насунув та й далі посунув» у образі копача бонавентури автор п'єси показав низи тогочасного соціального ладу, що складалися з обіднілих вкрай селян і розорених поміщиків, які не могли пристосуватися до існуючих умов. если вам понравилось сочинение на тему: образ копача бонавентури в п’єсі івана карпенка-карого «сто тисяч», тогда разместите ссылку на произведение в вашей социальной сети или блоге, и поделитесь текстом с друзьями.

Взаимоотношения печорина и доктора вернера полны драматизма. это несостоявшейся истинной дружбы людей духовно и интеллектуально близких.  если о духовной общности печорина и максима максимыча не могло быть и речи, то  с доктором вернером печорина сближает многое. к несчастью, сближают их не только духовные поиски, философские размышления, но и участие во всеобщем "маскараде". грушницкий играет роль разочарованного романтика, мечтая сделаться героем романа. печорин и вернер скрывают томящую их тоску под маской непринужденности; защищаясь от века, скрывают, способность любить и сострадать; предотвращая столь возможное предательство, учатся равнодушию и эгоизму.  и происходит трагедия: "приличьем стянутые маски" прирастают к лицам, уродуют души.  и печорин, и вернер панически боятся своих нормальных человеческих чувств. вспомните о сцене, разыгранной ими перед дуэлью: как напряженно и старательно скрывают они свои истинные чувства - страх, сожаление, дружескую привязанность.  как подчеркнуто небрежно говорят они о пустяках, какими циничными пышными фразами перебрасываются за несколько минут до возможной гибели одного из них!   оба героя - дети своего времени, оба несут на себе крест своей эпохи - эпохи страшной, подавляющей в людях все человеческое, эпохи, в которой проявление истинных и нормальных чувств - противоестественно.