Поэт пишет о событиях участником каторых он был пишет о том что тревожило и печалило его в происходящем но нам кажеться что мысленно он обращался к многовековой россии. какие слова поэта возвращают нас в далекое прошлое к итоам героизма народа к.симонов

  вертится стрекочет весь день хлопочет (сорока: )

Капитан Копейкин,потерял здоровье, сражаясь за своё государство и царя, но не получил от государства никакой пенсии, а потому и вынужден был добывать себе деньги любым доступным путём. После высылки чиновником, капитана не вспоминали:

Автор не говорит прямолинейно, что это и есть пропавший капитан, но он превратился в разбойника и начал нарушать закон, промышляя убийствами и грабежом.

Другой же герой П.И. Чичиков - тоже стоит во главе отряда разбойников, только несколько другого рода. Гоголь воспринимал всякого рода предприимчивых дельцов как подлую и страшную силу, которая была в всостоянии уничтожить государство. Свою ум и проворство такие умельцы тратили не в том направлении, а хитрость и умение достигать своих целей были направлены лишь на собственное обогащение. Для них не стояло преград, не существовали моральные нормы, попирались нравственные устои и жизни других людей. Что отец Чичикова говорил своему сыну?

Вот парень и запомнил это предписание, да и вырос бездушной и пустой личностью.

Объяснение:

Объяснение:

Небо чисте, по-молодому усміхнене. Воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, і ще всячину квітів, що не в'януть, хоч би яка була спека, і не схилять голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло.

Мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. Він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє — чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую. саме слово "синій",— враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті на ставу бризки води.

Іноді все в цьому світі уявляється мені синім: ото начебто ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, перепадають сині дощі. І як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха зухурделила-зареготала!

Але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови Лиски було синє. Ще можу припустити, що Лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. І чомусь так само сметана для мене біліє, і сир, і вареники з сиром.

А якого кольору слова?

Тихесенько вимовляю слово "зелений", і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що й саме це слово зеленого кольору. Вимовляю слово "мама" — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово "рідна", яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті.

А слово "осінь" — жовте, бо восени дозрівають усі грушки в нашому садку, всі яблука. Спершу вони світяться поміж листям молодесеньким жовтим полум'ям, потім починають потроху падати на землю, згодом усе рясніше... Й одного дня залишається на гіллі саме тільки жовте, недогоріле листя.

Слово "осінь" туге й жовте, наче віск.

Слово "пролісок" — біле, й чомусь од нього пахне сніжком, який починає танути, й гострою весняною землею, й торішнім перепрілим листям. Слово "зозуля" якесь ніжне, зелененьке, мов пух на вербах, бо коли зозуля починала кувати в цьому році, то зелень на деревах була молода й свіжа, а вербовий цвіт опадав на воду, й здавалось, що вода зацвіла ніжним смарагдовим пушком.

Пролетіла над подвір'ям ворона, пронесла в дзьобі галузку, я подумав, що то вона понесла своє чорне слово. Бо слово "ворона" — чорне.

От цікаво — а ворона знає, що її звати вороною? А собаки знають, що вони собаки? А вівці, а воли, а коні?

А наша корова Лиска знає, що її звати Лискою!