Найдите пересечение множеств a и b если: -a={2, 3, 4} -b={12, 13, 14}

А/\В=∅

Сочинение по произведению на тему: Проблема поколений в романе И. С. Тургенева «Отцы и дети»

Приступая к работе над романом “Отцы и дети”, И. С. Тургенев ставил перед собой задачу показать переломный момент в общественном развитии России. Он хотел проститься со старой, уходящей эпохой и встретить эпоху новую, пока еще находящуюся в поисках и метаниях. Роман “Отцы и дети” — это спор двух культур: старой, дворянской, и новой, демократической.
Роман начинается с самой обычной ситуации — приезда из столицы молодого дворянского отпрыска к отцу в деревню. Семья Кирсановых не отличается ни богатством, ни аристократическими связями, ни блистательной родословной. Зато в их роду нет крепостников-самодуров, представителей “барства дикого”. Братья Кирсановы — образованные и добропорядочные люди. Кажется, что в их дворянском гнезде все прочно и спокойно. Однако одновременно рисуется картина глубокого упадка хозяйства Николая Петровича, нищеты его крепостной деревни. По дороге в Марьино Базарову и Аркадию попадались “деревеньки с низкими избенками под темными, часто до половины разметанными крышами, и покривившиеся молотильные сарайчики с плетенными из хвороста стенами и зевающими воротищами возле опустелых гумен, и церкви, то кирпичные с отвалившеюся штукатуркой, то деревянные с наклонившимися крестами и разоренными кладбищами”. Тема кризиса всего крепостного уклада звучит и в горестных сетованиях Николая Петровича, и в размышлениях Аркадия о необходимости преобразований. Тургенев не питает никаких иллюзий относительно общественной роли “отцов”. Показывая почти разоренное поместье Николая Петровича Кирсанова, он отмечает полную хозяйственную бес дворянства, не умеющего при к новым требованиям жизни. “Сил моих нет!” — не раз с отчаянием восклицает Николай Петрович.
Дворянское оскудение находит свое отражение даже в деталях усадебного пейзажа: бедное растительностью место усадьбы Кирсановых, вид голых полей вместо традиционного сада-парка с липовыми аллеями и поэтическими местами. Помещику Кирсанову, хотя он и любит природу, не до ее поэзии. Еще более бес в практических делах, волнующих Николая Петровича, его брат Павел Петрович. На первый взгляд кажется, что это сильный человек, он не опускается, как Николай Петрович, следит за собой и живет по строго заведенному порядку. Но тщательным описанием внешнего облика, одежды Павла Петровича Тургенев показывает, что тот является рабом своих аристократических привычек. Его изысканность и лоск смотрятся несколько комично на фоне окружающей его простой сельской обстановки. Павел Петрович не чужд духовной жизни и культуры. Но культура эта окостенела, от нее остались только устаревшие принципы. Об этом говорит даже описание кабинета Павла Петровича: “...изящный кабинет, оклеенный по стенам красивыми обоями дикого цвета, с развешанным оружием на пестром персидском ковре, с ореховою мебелью, обитой темно-зеленым трипом... с бронзовыми статуэтками на великолепном письменном столе, с камином”. Во всем этом нет жизни, нет души. Этот кабинет никогда не оживляется ни творческой работой, ни спорами. Тургенев осмеивает так называемое славянофильство Павла Петровича, убежденного в том, что русский народ “свято чтит предания”, “не может жить без веры” и отличается патриархальностью. В эпилоге писатель сообщает, что старший Кирсанов “ничего русского не читает, но на письменном столе у него находится серебряная пепельница в виде мужицкого лаптя”. Павел Петрович до мозга костей проникнут аристократизмом, эстетством. Он убежденный противник материализма — отсюда его презрительное отношение к “химикам”, к увлечению естествознанием. Павел Петрович считает себя либералом, но Тургенев показывает ограниченность его так называемого либерализма. Сквозь облик гуманного либерала проступают черты крепостника с его барским пренебрежением к простым людям: разговаривая с крестьянами, он “морщится и нюхает одеколон”.

Шлюбна пора у лисиць настає в середині лютого і триває всього де­кілька тижнів. У цей час навколо однієї самки збирається декілька самців; вони не відходять від неї ні на хвилину і залицяються до неї, подібно до того, як це роблять собаки. У цей період запах їхніх виділень стає осо­бливо різким, і частіше, ніж звично, чується їхній гавкіт. Справа не об­ходиться, звичайно, без бійок між суперниками. Коли самка завагітніє, вона залишає нору і поселяється в густому чагарнику, розташованому поблизу від вибраної для пологів нори. У цей час, за Бекманом, вона відвідує і розширює різні нори і нарешті поселяється в такій місцевості, яку останнім часом найменше відвідували люди і собаки. Розташована ця нора в затишному місці або лежить відкрито — на це вона не звер­тає уваги. У тому разі, якщо потрібної нори не знайдеться, лисиця сама вириває її або влаштовує собі кубло в дуплі дерева, під купою каміння, хмизу, або ж просто в заростях чагарнику, і м’яко вистилає його шерстю. Ще під час вагітності самка починає потроху вискубувати на собі шерсть по всьому череву, від пупка до самого горла. Вона це робить з подвійною метою: по-перше і головним чином, для того, щоб відкрити соски для очікуваного потомства, а по-друге, щоб ту шерсть використати на теплу і м’яку підстилку майбутнім дитинчатам. Пологи настають через дев’ять тижнів, або 60—63 дні, після спаровування, звичайно в кінці квітня або на початку травня. Кількість дитинчат коливається між 3 і 12; найчастіше в кублі знаходять 4—7 лисенят. За дослідженнями Пагенштехера, вони з’являються на світ сліпими та із закритими вухами; вкриті дуже гладкою, короткою бурою шерсткою з жовтуватими і сіруватими на кінчиках волосками і мають чалу смугу, яка різко виділяється на лобі, білий кінчик хвоста і маленьку білу нечітку плямочку на грудях. Вони вкрай незграбні, неповороткі та спочатку розвиваються дуже повільно. Очі у них розплю­щуються тільки за два тижні, однак до цього ж часу прорізаються всі зуби. Мати ставиться до них дуже ніжно, перші дні не залишаючи їх ні на мить, а згодом якщо і йде кудись, то лише вечірньої пори і ненадовго, заздале­гідь вживши всіляких заходів, щоб приховати їхню присутність.Через місяць або півтора після свого народження маленькі хижаки, вкриті червонувато-сірою шерсткою, наважуються тихої днини виходити з нори, щоб погрітися на сонечку і погратися на волі одне з одним або з матір’ю. Мати приносить їм удосталь поживи та ще з перших тижнів при­мушує їсти і навіть ловити мишей, пташок, жаб і жуків. У цей час лисиця стає ще обережнішою і при щонайменшому шумі відводить їх назад у нору, а якщо чує переслідування, то тягне їх у зубах в іншу нору. Навіть у мить найсерйознішої небезпеки вона поспішає схопити дитинча, щоб донести його до безпечного місця. В кінці червня молоденькі лисички вже беруть участь у материнському полюванні, а іноді й самостійно виру­шають на лови зайчат, маленьких мишей, пташок, не нехтуючи і жуками. В кіпці липня дитинчата зовсім залишають нору і йдуть разом з матір’ю на хлібні поля, які обіцяють їм багату здобич і забезпечують цілковиту безпеку. Коли жнива спустошать поля, вони перебираються в густі чагар­ники, в степи, в зарості очерету. Пізньої осені вони нарешті остаточно відділяються від матері та починають самостійне життя.