Сократить дробь: 56*16, 48*49​

василь острозький був молодшим сином князя  костянтина острозького  (старший  —  ілля) від другого шлюбу з князівною олександрою  семенівною слуцькою. походив з роду  острозьких  — найбагатшого і найвпливовішого князівського роду тодішніх білорусі та україни  xvi  — початку  xvii століття. серед його предків генеалогічна традиція кінця  xvi  — початку  xvii століття  називає  руса  і давньоруських князів  —  рюрика,  володимира святославича,  ярослава мудрого  та  данила галицького.

після смерті батька в  1530  році виховувався матір'ю в  турові. молодим дістав гарну  освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. після смерті в  1539  році старшого брата  іллі  вступив у багаторічну боротьбу за батьківську спадщину, що тривала аж до  1574  року.

з середини  1540-х років в офіційних документах василь острозький починає іменуватися батьковим ім'ям  — костянтин. залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, отримав у володіння величезні маєтності на  волині, київщині,  поділлі  та  галичині, які давали щорічно прибуток понад 1  мільйон злотих. костянтин василь острозький володів також значними земельними маєтками в  угорщині  та  чехії.

у 18 років (1543—1544) розпочав військову службу під керівництвом  маршалка  волинської землі князя  федора санґушка. політичну кар'єру почав  1550  року, отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського. найкращий захисник від татарських нападів після смерті батька[3].

в  1559  році к. в. острозький став  воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя україни. не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях київщини та  брацлавщини, засновуючи нові  міста,  замки  та  слободи. економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить к. в. острозького «некоронованим королем русі»[4], що проводить відносно незалежну політику в руських землях. у  1560-х роках к. в. острозький виступав за рівноправне входження русі до складу державного утворення  речі посполитої.

1569  року став сенатором. був фактичним провідником русі-україни під час  люблінської унії  1569  року, підписав її[3].

1572  року згасла  династія  ягеллонів  — к. в. острозький в  1573—1574  роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і  османська імперія  (цьому завадило те, що вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський  — після смерті останнього рюриковича царя  федора i івановича, в  1598  через спорідненість з московськими  рюриковичами.

в  1574  році переніс князівську резиденцію з  дубна  до  острога, де розпочалася перебудова  острозького замку  під керівництвом італійського архітектора  п'єтро сперендіо.

у  вересні  1574  року мав суперечку з  юрієм язловецьким[5].

1579  року замок і місто  чернігів  намагались здобути частини війська короля  стефана баторія  під командуванням князів к. в. острозького та  михайла вишневецького. взяти не змогли, тому підпалили[6].

15  (18) жовтня  1592  року отримав свідоцтво сейму щодо попередження ним урядників речі посполитої про упадок та руйнування укріплень  києва,  білої церкви, зокрема, що замки в містах знаходяться «у вкрай незадовільному стані»[7].

1594  року зять  христофор перун радзивілл  подав позов на нього від імені дружини та свого старшого сина через різні погляди на спадок, який задовільнив земський суд у  слонімі. перед її розглядом в  коронному трибуналі  24 серпня  1594  року уклав з тестем угоду, за якою радзивілли отримували, зокрема,  глуськ,  тернопіль, права на  копись[8].

у  латинській катедрі  тарнува  коштом князя к. в. острозького було встановлено наприкінці xvi  ст. виготовлений скульптором паллавіні надгробок батьку  янові-аморові  (верхній ярус) та сину  янові криштофові  (нижній) тарновським[9].

вот держи думаю что правильно. деятель бунин.

бунин иван алексеевич (1870-1953). писатель. из обедневшей дворянской семьи. в молодости работал корректором, статистиком, библиотекарем, репортером. печатался с 1887 г.

первые книги и. бунина - стихотворные сборники. стихи его - пример «старой» классической формы. тема поэзии молодого бунина - родная природа. тогда же он начал писать рассказы. в 1899 г. и. бунин начинает сотрудничать с издательством «знание». лучшие рассказы этого периода - «антоновские яблоки» (1900), «сосны» (1901), «чернозем» (1904). серьезный общественный резонанс имела повесть «деревня» (1910). хроникой вырождения усадебного дворянства стала повесть «суходол» (1911). проза и. бунина - образец живописности, строгости, ритмической выразительности.

поэтический сборник и. бунина «листопад» (1901 г.) - получил пушкинскую премию. в 1909 г. бунин избирается почетным академиком. прославился перевод буниным поэмы лонгфелло «песня о гайавате». в 1920 г. бунин эмигрирует. в дальнейшем он живет и работает во франции.

в эмиграции он создает произведения о любви («митина любовь», 1925 г.; «дело корнета елагина», 1927 г.; цикл новелл «темные аллеи» 1943 центральное место в творчестве позднего бунина занимает автобиографический роман «жизнь арсеньева» (1930 в 1933 г. писателю была присуждена нобелевская премия. за рубежом и. бунин создал также философско- трактат о толстой л.н.л.н. толстом «освобождение толстого» (1937 г.) и «воспоминания» (1950