Глинка жизнь за царя первая исполнительница вани

Отечественная война 1812 года всколыхнула самосознание русского народа, пробудила интерес к собственной истории. В литературе стали популярными сюжеты на русские исторические темы, среди них — история о подвиге костромского крестьянина Ивана Сусанина. Известно, что поляки шли в Кострому, чтобы убить 16-летнего боярина Михаила Романова, но в пути они заплутали. Дорогу им вызвался показать крестьянин Иван Сусанин, но вместо этого завёл их в болото, где погиб вместе с ними[1][2][3].

Этот сюжет неоднократно встречается в литературе того времени, к нему обращались М. М. Херасков, А. А. Шаховской, С. Н. Глинка, позднее Н. А. Полевой (в драме «Костромские леса») и М. Н. Загоскин (по совету Жуковского). Особенно привлекла к себе внимание эта тема, воплощенная в книге «Думы» Рылеева. Ярко заметна близость глинкинской сцены в лесу монологу Сусанина из Рылеева[4].

История создания оперы[править | править вики-текст]

В 1815 году в Петербургском Большом театре состоялась премьера оперы Катерино Кавоса «Иван Сусанин». Автором либретто был Александр Шаховской. Опера была написана в стиле французской «опера комик» — диалоги занимали почти столько же места, сколько и музыка. В ней Сусанин оставался жив.

История создания этой оперы представляется несколько запутанной и противоречивой, однако факты говорят о следующем. В период заграничной поездки по Италии и Германии (1830—1834 гг.), предшествовавшей началу работы над оперой, Глинку неоднократно посещали мысли о создании произведения, проникнутого национальным духом.

Все написанные мною в угождение жителей Милана пьесы <...> убедили меня только в том, что я шел не своим путём, и что я искренно не мог быть итальянцем. Тоска по отчизне навела меня постепенно на мысль писать по-русски [5].

Эту же мысль Глинка высказывает в письме из Берлина к неустановленному адресату (S. T.):

Я думаю, что и я тоже мог бы подарить нашему театру достойное его произведение: пусть оно окажется не Бог весть чем, - я первый готов это допустить, - но это все же будет не так уж и плохо... Как ты полагаешь? Важнее всего найти сюжет. ; я, во всяком случае, хочу, чтобы все это было национальным, - прежде всего сюжет, а затем и музыка, так, чтобы мои дорогие соотечественники почувствовали себя дома, а за границей не приняли бы меня за хвастунишку и ворону в павлиньих перьях[6].

Вернувшись в Россию он задумал сочинять оперу по повести Василия Жуковского «Марьина роща», но вскоре её оставил ради будущей оперы «Жизнь за царя».

Князь В. Ф. Одоевский вспоминал, что первоначальный замысел произведения на этот сюжет был в жанре не оперы, а оратории.

Дело в том, что первая мысль Глинки была написать не оперу, - но нечто вроде картины, как говорил он, - или сценической оратории. Все музыкальное создание в главных чертах его было уже в голове: помнится, он хотел ограничиться лишь тремя картинами: сельской сценой, сценой польской и окончательным торжеством. В этом виде с первого раза проиграл он мне всю оперу, рассказывая содержание, припевая и импровизируя, чего недоставало на листках. Я был невольно поражен оригинальностью мелодий, свежестию оборотов, глубиною гармонических сочетаний[7].

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінничині в незаможній родині. Його дід Дем’ян був невільником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Надзвичайно обдарований і працьовитий він здобув собі славу великого умільця. Якось пан замовив майстрові виготовити дві фігури апостолів – Петра й Павла. Дем’ян вистругав з дерева двох могутніх молодих бороданів. Глянувши на них, відразу можна було сказати, що їм приємно було тримати в руках не тільки книгу, а й ключі від раю. Фігури поставили перед входом до маєтку. Коли про це довідалися люди, то приходили подивитися на святих. І відразу пізнавали в них двох красивих дідів з рідного села. Тому й ходили туди не один раз, щоб надивитись на них. Та пан не заплатив майстрові і тоді ображений Дем’ян повантажив апостолів на віз, у власному обійсті порізав їх на дрова, хоча й жаль було надзвичайно своєї праці. Так же старався – усю душу в них вклав.Дем’ян Стельмах втілював у собі найкращі риси українського народу: мудрість, багатогранну обдарованість, винахідливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, щедрість, закоханість у красне слово і пісню.Дем’ян завжди з охотою підтримував інтерес онука до природи завжди дбав, щоб у малого зростала шаноба до праці на землі, завжди дотримувався даного слова. Онук слухав уважно і особливо радів, коли дідусь викривляючи великі напатлані брови, обіцяв зробити малому вітряка, на вершечку якого розправить крила й гордо підніме голову молодий лебідь.А що вже говорити про Михайликову бабусю! Скільки її руки ділечка переробили. Кревно уболівали за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як з близькими рідними; хлопчикові іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу.Батько письменника - Панас Дем’янович - в період російсько-японської війни був нагороджений Георгієвським хрестом за проявлений героїзм.Спливе за водою більше ніж півстоліття; виступаючи в березні 1962 року в Одеському університеті, Михайло Панасович скаже:“Я не соромлюсь а горджусь тим що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду і нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був в мій батько”.Краще в нього – від неньки Трепетна любов до природи, до праці, уважність, гостинність, щедрість. “Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні , перед людяністю, скромністю, і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу, голову. Не наю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних. Потрісканих рук.”Михайло Стельмах дійсно народився в селі Дяківці на Віннічині. Але до восьми років мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси.Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща народна пісня найбільше запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули його найніжніші струни.Михайлик самотужки навчився читати і писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка – неоцінений скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друкованим словом.В 1921 році хлопчик пішок до школи. Його відразу взяли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла громадянська війна. У Стельмахів на свю родину були одні чоботи. І Панас Дем’янович у зимову хвищу мусив носити Михайлика до школи на руках.По закніченні початкової сільської школи Стельмах вступає в школу колгоспної молоді. В 1928 році він очолює в Дякійвському колгоспі бригаду з колишніх наймитів. Від світанку до вечора він працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками – студіює агрономію. Проте все владнішим стає бажання бути вчителем. Спершу Михайло навчається в Вінницькому педагогічному технікумі потім в педагогічному інституті.Через те, що батько був нагороджений Георгієвським хрестом, Стельмаха виключили з комсомолу. Але справедливість була відновлена в 1933 бідняцький син перший в Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут.Дві зими Стельмах учителював в школах рідного Поділля. Перші поезії надрукував в 1936 році.В 1941 році вийшла в світ перша збірка поезій “Добрий ранок.”Другу світову війну рядовий Михайло Стельмах зустрів під Полоцьком на білоруській землі. Все пережите у дні війни через багато років відтворить він у романах “Правда і кривда” та “Дума про тебе”.

Объяснение:

Вибач

Там найголовніші речення вибереш.

Объяснение:

Народився 1751 року в Глухові. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його вирізнили з-поміж однолітків за сильний голос і музикальність і забрали до Петербурга в хорову капелу, де він навчався у керівника капели, італійського композитора, аранжувальника Бальдассаре Галуппі.

з вихованців Глухівської співацької школи.

В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як "Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським". Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, а повне зібрання його творів у 10 томах вийшло лише 1882 року за редакцією П. Чайковського.

Серед професіональних композиторів найбільше вславилися вихованці школи М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель, найвизначніші представники українського та російського музичного мистецтва другої половини XVIII-початку XIX століття. Перші два потрапили з Глухівської школи до Петербурзької придворної співацької капели, пізніше їх, як найкращих учнів, було направлено на навчання до Італії. Березовський після тривалих складних випробувань був удостоєний звання академіка-композитора славетної у той час Болонської академії музики.

Артем Ведель працював у Москві керівником церковного хору. Та найбільш тривалий і гучний успіх мав як композитор, хоровий диригент і педагог Дмитро Бортнянський. Природа наділила його талантом, працелюбністю та доброю вдачею, що сприяли йому у зростанні в сповненому інтриг дворі російських імператорів.

Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери "Алкід", "Креонт", "Квінт Фабій". В них композитор, йдучи слідами своїх видатних вчителів — композиторів Галуппі, Сарті та інших, спирався на традиції української духовної музики, перейнятими в середовищі Глухівської школи та у колі вихованців з Глухова у Петербурзькій придворній співацькій капелі.

Щоправда, інструментальна музика композитора, попри офіційне визнання при царському дворі, серед пізніших російських композиторів не була популярною. Його опери і камерно-інструментальні твори, які нічим не поступалися, як тепер очевидно, його хоровим шедеврам, виконувалися в той час лише у вузькому колі придворних аматорів музики.

.

У концертах та хорових творах пізнішого періоду композитор більше віддається своїм спогадам, насичує їх піднесеною й витонченою лірикою, в якій час від часу трапляються прямі ремінісценції українського народного та духовного мелосу.

Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу